Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Інші люди теж бачать, що мого зображення немає. Вони бачать лише своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

— Вони заступають його. А де дівається моє зображення? Воно повинне там бути!

— Воно і є там, — кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. — Коли вертаєшся до дзеркала, зображення з’являється знов.

Раптом Ізабелла починає хвилюватися. Вона стає коліньми на лаву й нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється на тлі жовтих нарцисів, які цього паркового вечора здаються ніби зробленими з сірки.

— Отже, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.

Вона хапає мене за руку і вся тремтить. Я не знаю, що сказати, щоб заспокоїти її. Посилання на фізичні закони не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам цієї хвилини не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватися, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.

— Де воно, Рудольфе? — шепоче Ізабелла й тулиться до мене. — Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишаються якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала обстругали мене, як рубанок шматок деревини? Що ж тоді від мене залишилося?

Я беру її за плечі.

— Усе залишилось. Навпаки, дзеркала ще й додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад — частку простору, блискучу частку тебе самої.

— Мене самої? — Вона й далі тримається за мою руку. — А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, наче статую, у якої вже немає обличчя! Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?

— Ніхто тебе не обікрав, — безпорадно кажу я. — Дзеркала не обкрадають. Вони лише віддзеркалюють.

Ізабелла важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.

— Де воно залишилось? Де все залишилось? Де ми взагалі, Рудольфе? — шепоче вона. — Все мчить кудись, летить, усе тоне, тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? — Ізабелла пильно вдивляється в нечіткий обрій. — Он вони літають! Усі мертві дзеркальні відображення! Вони наближаються й прагнуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!

Вона припадає головою до мого плеча, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані війне, але темрява поволі насувається від дерев алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб відрізати нам шлях.

— Ходімо, — кажу я. — Чуєш, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.

Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкаються її коси. Вони м’які і пахнуть сіном. Обличчя її теж м’яке. Я відчуваю її вузьке підборіддя, опукле чоло, і раптом мене знов глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я можу легко обхопити руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв’язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність — те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує без нас і чого нам ніколи не судилося пізнати, бо воно — як дзеркала, які існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не дізнаємося, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки здатні віддзеркалювати, отже, повинні чимось бути, проте ніколи не зраджують своєї таємниці.

— Ходімо, — кажу я. — Ходімо, Ізабелло. Ніхто не знає, хто він насправді, де його шлях і куди той шлях веде, але ми разом, і це все, що ми знаємо.

Я веду її за собою. Може, й справді, думаю я, коли все гине, то не залишається нічого, крім хвилин, пробутих разом, та й це лише приємний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, не можеш піти за кимось і підтримати його. Я не раз переконувар. ся в цьому на війні, коли дивився на мертві обличчя своїх товаришів. У кожного своя смерть, і він мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.

— Ти не залишиш мене саму? — питає Ізабелла.

— Ні, не залишу.