Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Волосся підфарбоване, — каже вона.

В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.

Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п’яний. Нарешті Різенфельд кличе офіціанта. Ліза пішла, і йому не хочеться сидіти тут.

Поки ми розраховуємося, минає ще якийсь час. Різенфельд справді платить за шампанське: а я боявся, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ла Тур і Гердою Шнайдер. Уже однаково пора розходитись: музиканти теж складають свої інструменти. Всі збиваються біля дверей і гардеробу.

Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер, вимахуючи довгими руками, добувається до гардеробу, щоб узяти їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.

— Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?

— Ти мене спіймала? — спантеличено питаю я. — Навпаки, я тебе!

— Із ким! — веде вона далі, ніби не чує моєї відповіді.— З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хто зна, чого ти вже від них набрався!

Ніхто й не думав торкатися до неї.

— Я тут у справах, — кажу. — А ти? Як ти попала сюди?

— У справах! — глузливо сміється вона. — У справах! Хто ж помер?

— Опора держави, дрібний вкладник, — відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. — Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

— І такому марнотратникові ще й довіряють! — не вгаває Ерна. Моїх слів вона знов ніби й не чула. — Між нами все скінчено, пане Бодмере!

Георг і Різенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я бачу, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

— Слухай! — кажу. — Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто відразу після того опинився тут із гладким спекулянтом?

У Ерни біліє ніс.

— Осоружний віршомазе! — сичить вона, немов бризкає сірчаною кислотою. — Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші з померлих, то й сам чогось вартий? Навчися спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид зі своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня»! Ой, держіть мене, а то впаду!

«Шовкові стяги» — це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. В мене холоне в душі, але я посміхаюся й кажу:

— Не викручуйся. Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

Ерна вражено дивиться на мене.