Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Що все це варте в порівнянні з чарами фантазії! — реве він, щоб заглушити галас. — Неприкрашена дійсність? Хай буде! Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба — там було про що помріяти. Така жінка… Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Цілком! — кричить у відповідь Георг. — Те, чого не можна дістати, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров’я, Різенфельде!

— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюся на це поетичніше!

— Я теж! — реве у відповідь Георг.

— Я ще поетичніше!

— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!

Музика переходить на могутнє крещендо. Танцювальний майданчик скидається на бляшанку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Вони поволі наближаються до нас. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі в типового спекулянта. Я не рухаюся з місця, проте почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів зі своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», — а мені цілий тиждень брехала, що дістала легкий струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, що нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з перснем-печаткою на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду й вірша на три строфи під назвою «Травневий молебень Панові»… А що коли вона оце тепер прочитала його своєму спекулянтові? Я немов бачу, як вони обоє корчаться зі сміху.

— Що з вами? — горлає Різенфельд. — Вам погано?

— Парко! — кричу я і відчуваю, як піт дзюрком тече в мене по спині.

Я розлючений: Ерна може обернутися й побачити мене червоного й спітнілого, а я тепер понад усе хотів би мати вигляд світської людини — гордовитої, холодної і байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Різенфельд безжально сміється. Георг помічає це.

— А ви й самі добре спітніли, пане Різенфельде, — каже він.

— У мене це зовсім не те! Це піт від жадоби життя! — кричить Різенфельд.

— Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, — ущипливо хриплю я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.

Ерна вже зовсім близько. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду й гордовито посміхаюся — а тим часом комірець у мене вже геть змокрів від поту.

— Та що з вами? — кричить Різенфельд. — Ви тепер скидаєтесь на кенгуру-сновиду!

Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще якусь мить холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало підіймаю два пальці для привітання.

— Він з глузду з’їхав! — горлає Різенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».

Я не відповідаю. Мені просто відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.

Музика нарешті стихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.

— То скільки ж вам — сімнадцять чи сімдесят? — кричить Різенфельд.