Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— То я повинна вночі йти сама вулицею, як повія? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться, щоб мене зачіпав кожен хам? Ти що, здурів?

— Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

— Он як! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається, де йому заманеться! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі плела шкарпетки? — Вона в’їдливо сміється. — Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

— Шампанське замовляв не я, а Різенфельд!

— Ну звичайно! Ти завжди невинний! Нікчемний учителю! Чого ти ще тут стовбичиш? Я тебе бачити не хочу! Не набридай мені більше!

Я такий розлючений, що насилу здобуваюся на слово. Підходить Георг і подає мені капелюха. Ернин спекулянт також з’являється біля неї, і вони виходять.

— Ти чув? — питаю я в Георга.

— Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

— Я не хотів сперечатися.

Георг сміється. Він ніколи не буває п’яний, хоч би скільки видудлив.

— Не давай себе втягти в суперечку. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш неодмінно мати слушність?

— Справді,— кажу я, — навіщо? Певне, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

— Чому ні. Та це не заважає мені давати іншим добрі поради.

Прохолодне повітря діє на Різенфельда так, наче його хтось стукнув м’яким молотком по голові.

— Переходьмо на «ти», — пропонує він мені.— Ми ж брати. Нахлібники смерті.— Він заливається сміхом, як лис. — Мене звуть Алекс.

— Рольф, — відповідаю я, бо не маю ніякого бажання називати своє ім’я «Людвіг» для цього п'яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

— Рольф? — перепитує Різенфельд. — Яке дурне ім’я! Ти завжди так звешся?

— Я маю право зватися так у високосні роки й після роботи. Алекс також не велике щастя.

Різенфельд похитується.

— Ну, нічого, — великодушно каже він. — Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?