Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я вражено дивлюся на неї.

— Пастор не дозволяє ховати мого чоловіка на церковному кладовищі,— відвернувшись, швидко й тихо каже вона.

— Чому не дозволяє? — здивовано питаю я.

— Він… тому що він наклав на себе руки, — насилу вимовляє жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

— І вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.

— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

— Але ж це безглуздя! — сердито кажу я. — Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

— Авжеж. Так сказав пастор.

— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. А де ж його ховати?

— За огорожею кладовища. Не в освяченій землі. Або на міському кладовищі. Але ж як так можна! Там усі лежать упереміш.

— Міське кладовище багато краще за католицьке, — кажу я. — І там поховані католики.

Вона хитає головою:

— Так не випадає. Він був побожний. Його треба… — Її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певне, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати в освяченій землі.

— Він, мабуть, узагалі про це не думав. А ви не журіться через свого священика. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не в освяченій землі.

Вона швидко обертається до мене.

— Де?

— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братських могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.

— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…

Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер зараз дмухне й понесе її.