Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Мабуть, дома. Адже там не світиться.

— Не світитися може й тому, що вона ще не повернулася. Почекаємо кілька хвилин?

— О, будь ласка!

— Може, ми тим часом покінчимо зі справами? — кажу я. — Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я виходжу і даю Георгові час обробити Різенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. У майстерні трунаря Вільке хтось спокійно хропе. Мабуть, і досі Генріх Кроль, бо Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, а крім того, вже світає — тому нехай цей переляк буде для безстрашного вояка цілющою купіллю, яка зміцнить його й нагадає, чим завжди кінчається війна, що її він так вихваляє. Я поглядаю на годинника і, чекаючи на Георгів знак, дивлюся в сад. Із квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі навпроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава богу, думаю я, неділя скінчилася.

V

Якась жінка в жалобі боязко заходить у браму й нерішуче зупиняється на подвір’ї. Я виходжу з контори. Мабуть, із тих, що купують найдешевші пам’ятники, вирішую я і запитую:

— Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває головою, але відразу ж похоплюється:

— Ні, ні, поки що не треба.

— Можете спокійно оглядати. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

— Ні, ні! Це… Я лише хотіла…

Я чекаю. В нашій справі квапити немає сенсу.

За хвилину жінка додає:

— Це для мого чоловіка…

Я киваю головою і очікую далі. Потім обертаюся до ряду маленьких бельгійських надгробків.

— Ось дуже гарні пам’ятники, — кажу я нарешті.

— Гарні, тільки… — Жінка знов замовкає і дивиться на мене майже благально. — Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.

— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

— Могила не на церковному кладовищі…