Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Тому, що цієї миті оркестр замовк, голос його розлягається на цілу залу. До нас обертаються кілька десятків людей, і сам Різенфельд лякається. Я б залюбки сховався під стіл, та потім мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:

— Сімдесят один долар за штуку і ні на цент менше.

Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.

— Про що йдеться? — питає з-за сусіднього столика якийсь чоловік з дитячим обличчям. — Я завжди цікавлюся вартісними речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.

— Фелікс Кокс, — відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що маю час оговтатись. — Ідеться про двадцять флаконів парфумів. На жаль, цей пан уже купив їх.

— Цитьте, — сичить якась блондинка з фарбованим волоссям.

Починається вечірня програма. Конферансьє верзе якусь нісенітницю й сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюся за Ауфштайна: конферансьє, що атакують публіку, завжди чомусь вибирають для своїх дотепів мене, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.

Усе кінчається добре. Невдоволений конферансьє зникає за лаштунками, і хто раптом з'являється на естраді в білій весільній сукні зі шлейфом? Рене де ла Тур. У мене відлягає від серця, і я знов сідаю, як сидів до конферансьє.

Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька куплетів високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.

— Як вам подобається ця дама? — питаю я в Різенфельда.

— Дама непогана…

— Познайомити вас? Мадемуазель де ла Тур.

Різенфельд витріщає очі:

— Ла Тур? Невже ви хочете сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?

Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, та раптом помічаю навколо його велетенського, як слоновий хобот, носа ніби ангельське сяйво. Він показує пальцем на жінку біля входу:

— Он… он там вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!

Різенфельд не помиляється. До зали й справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліва, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.

— Хіба я не правду кажу? — питає Різенфельд. — Хіба не можна впізнати жінок з їхньої ходи?

— Жінок і поліцаїв, — відповідає Георг і посміхається.

Проте на Лізу він також дивиться залюбки.