Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Домовилися, — каже господиня. — Скільки це буде на гульдени?

Вона відраховує банкноти. З годинника на стіні вискакує зозуля й починає кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.

— Вип'ємо по чарці на помин душі Мальвіни, — пропонує господиня. — Завтра вранці її поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.

— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.

Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м'ятної горілки. Господиня витирає очі.

— Мені так шкода її,— каже вона.

Нам усім шкода її. Я встаю і прощаюся.

— Пам’ятник поставить Георг Кроль, — кажу я.

Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір’я, як тут. Вони махають мені на прощання з вікон. Доги гавкають. Я швидко йду понад струмком до міста.

— Що? — каже Георг. — Не може бути!

Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени й розкладаю на столі.

— Що ж ти продав за них? — питає він.

— Стривай хвилинку.

Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а відразу ж після цього владне покашлювання. Я згрібаю банкноти й засовую їх назад до кишені. У дверях з’являється Генріх Кроль. Холоші штанів у нього трохи заляпані болотом.

— Ну? — питаю я. — Що продали?

Генріх міряє мене вбивчим поглядом.

— Ідіть і спробуйте самі щось продати! Кругом банкрутство! Ніхто не має грошей! А хто й має кілька марок, то тримається за них зубами.

— А я був у місті. Й дещо продав.

— Он як? Що?

— Обеліск.