Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Даю три, — каже він.

Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв своє розкішне помешкання. Це величезний стрибок у бідність, проте Віллі мужньо витримує його. Він урятував свої костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону машину довелося продати. Віллі занадто відчайдушно грав на зниження. Стіни своєї кімнати він обклеїв банкнотами і знеціненими акціями часів інфляції.

— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.

— А взагалі як у тебе справи?

— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку, — Віллі усміхається. — Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у «Зеленому какаду».

— Добре, що хоч пише.

Віллі поблажливо махає рукою.

— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж останніми місяцями я ніяк не міг присилувати Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення було вдвічі менше. Вона вперше знову крикнула аж під час тієї знаменної бійки у вбиральні. Прощай, хлопче! А ось подарунок на прощання. — Він відчиняє валізу з акціями й паперовими грішми. — Бери що хочеш! Мільйони, мільярди… Це був сон, правда ж?

— Так, — кажу я.

Віллі виходить за мною аж на вулицю.

— Я врятував кілька сотень марок, — шепоче він. — Батьківщина ще не загинула! На черзі французький банк. Буду грати там на зниження. Може, хочеш укласти маленьку пайку?

— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.

— Підвищення! — Тон у нього такий, ніби він каже: «Попокатепетль».

Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верденбрюці. Вночі я їду. Я гортаю один із каталогів і думаю, чи не написати на прощання прізвище Вацека на котромусь із намальованих там надгробків. Дзвонить телефон.

— Це той, що його звати Людвіг? — питає хтось хрипким голосом. — Той, що збирав жаб і веретільниць?

— Може, й так, — відповідаю я. — Залежно від того, навіщо він потрібен. Хто це говорить?

— Фріці.

— Фріці? Авжеж, це я. Що сталося? Отто Бамбус…

— Померла Залізна Кобила.

— Що?