Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Для вас вона була майже як мачуха, правда? — питає мене мадам.

— Ще більше: майже як мати. Якби не Залізна Кобила, то я б, напевне, став біологом. Але вона дуже любила поезію, просила приносити їй усе нові й нозі вірші, і врешті я занехаяв біологію.

— Справді,— каже мадам. — Це ж ви завжди вовтузилися з саламандрами та рибою!

Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю на шафі смушеву шапку.

— А де її високі черевики? — питаю я.

— Тепер вони у Фріці. Вона віднині хоче перейти тільки на масаж. Він не так стомлює і дає більший прибуток. До того ж нам однаково потрібен хтось замість Залізної Кобили. В нас є невеличка клієнтура, що любить міцний масаж.

— А як усе-таки це сталося з Залізною Кобилою?

— Під час роботи. Все лихо в тому, що вона занадто сумлінно ставилася до своїх обов'язків. До нас ходить сліпий на одне око голландський купець, дуже порядний чоловік, ніхто б навіть не подумав, що він любить таке. Бо йому, крім доброї хлости, більше нічого й не треба було. Щосуботи приходив до нас і співав, як півень, коли діставав досхочу нагайкою. Такий кумедний! Одружений, має троє прегарних дітей. Але не може ж він вимагати від своєї жінки, щоб та шмагала його. От і ходив завжди до нас, до того ж мав валюту — платив гульденами. Ми просто молилися на нього й на його валюту. Ну і ось учора сталося це. Мальвіна надто розхвилювалася і раптом так і впала з нагайкою в руці.

— Мальвіна?

— Це її ім’я. Ви хіба не знали? Купець, звичайно, перелякався до смерті. Більше не прийде, — сумно каже господиня. — Такий клієнт! Просто знахідка! На його валюту ми завжди купували м’яса й печива на цілий місяць. До речі, а як тепер? — вона обертається до мене. — Тепер гульден уже не такий дорогий?

— Один гульден тепер дорівнює десь двом маркам.

— Аж не віриться! А раніше коштував більйони! Ну, то не так і страшно, що ми його втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?

На мить я згадую кришталеву півкулю з малюнком — але ж ні, не слід нічого брати на спомин. Я мовчки хитаю головою.

— Ну, то вип’ємо внизу по чашці доброї кави й виберемо пам’ятник.

Я розраховував на маленький надгробок, але виявляється, що Залізна Кобила, завдяки голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла гульденів, а складала їх до скриньки. їх там набралося на солідну суму. Купець кілька років був її вірним клієнтом.

— У Мальвіни немає рідні,— пояснює мадам.

— То, звичайно, ми можемо вибрати першорядний пам’ятник, — кажу я. — Із мармуру або граніту.

— Мармур не для Залізної Кобили, — зауважує Фріці.— Він більше личить дітям, правда?

— Далеко не завжди! Ми ставили мармурові колони навіть на могили генералів.

— Граніт! — каже господиня. — Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.