Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка «кюрасо». Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.

— Ось найкраще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест із двома цоколями. Таких залишилося два чи три в цілому місті.

Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштайна, що начебто загинув на чолі свого війська 1915 року, — якби так сталося, то це було б велике щастя, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрінгені.

— Хіба Залізна Кобила була католичка? — питає Фріці.

— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.

Господиня чухає голову.

— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Може, у вигляді природної брили?

На мить мені перехоплює подих. Потім я кажу:

— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!

Це постріл навмання, я знаю. Але швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від мисливського запалу, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.

Дами мовчки розглядають малюнок. Я тримаюся збоку. Часом буває ловецьке щастя, на початку чи наприкінці, коли навіть дитячій руці щастить зробити те, від чого вже давно відмовилися фахівці. Раптом Фріці починає сміятися.

— Ай справді, цей пам’ятник був би непоганий для Залізної Кобили, — каже вона.

Господиня теж усміхається.

— Скільки коштує ця штука?

Я не пам’ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.

— Офіційно — тисячу марок, — кажу я. — Для вас як для друзів — шістсот, а для Залізної Кобили як однієї з моїх виховательок — триста. Я можу дозволити собі назвати таку сміховинну ціну, бо однаково працюю сьогодні останній день у конторі. Але, звичайно, за готівку! За напис окремо.

— Чому б нам його й не купити? — каже Фріці.

Господиня киває головою:

— Ну що ж, купімо.

— Отже, домовилися? — питаю я, не вірячи своїм вухам.