Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Про це не може бути й мови! Ти залишишся членом-кореспондентом клубу в Берліні,— заявляє Гунгерман.

— Ні, я виходжу, — кажу я.

Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюся, чи в їхніх очах справді світиться щось схоже на страх, що їх викриють?

— Ти справді так вирішив? — питає Гунгерман.

— Справді.

— Гаразд. Ми приймаємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.

Гунгерман озирається довкола. Його нагороджують бурхливими оплесками. Напруження минуло.

— Прийнято одноголосно! — мовить співець Казанови.

— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прийняти такої шани. Це все одно що обернутись у власну статую. Я не хочу входити в життя почесним членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрасе.

— Не дуже доречне порівняння, — зауважує Зомерфельд, поет смерті.

— Йому дозволено, — заступається за мене Гунгерман. — А ким же ти хочеш увійти в життя?

Я сміюся.

— Маленькою іскоркою життя, що намагається не згаснути.

— Боже мій! — вигукує Бамбус. — Здається, щось таке є в Евріпіда!

— Можливо, Отто. Отже, думка чогось варта. Але я не маю наміру писати про іскорку життя, а хочу нею бути.

— Такого в Евріпіда немає,— заперечує Гунгерман, поет з університетською освітою, поблажливо поглядаючи на сільського вчителя Бамбуса. Потім знов обертається до мене. — Отже, ти хочеш…

— Учора ввечері я розпалив багаття, — перебиваю я його. — Воно горіло добре. Ви ж знаєте давнє правило тих, що йдуть у похід: бери з собою якнайменше вантажу.

Поети одностайно кивають головами. Та я раптом починаю розуміти, що вони це правило вже забули.

— Едуарде, — кажу я, — в мене є ще дванадцять талонів* Дефляція випередила їх, але я гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося боронити його перед судом, вимагати на них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки «Йоганнісбергера»? Ми б зараз випили їх.

Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентина й вірші про нього, що лежать у мене в кишені.