Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Бамбус, між нами кажучи, халтурник і епігон, — махає рукою Гунгерман. — Це мені тільки зашкодило. Знаєш, скільки Бауер продав моїх книжок? Не більше, ніж п’ятСоІ* примірників!

Я знаю від Бауера, що весь наклад був двісті п'ятдесят примірників, а продано лише двадцять вісім, до того ж дев’ятнадцять із них потай купив сам Гунгерман. І видавати

її присилувано не Гунгермана, а Бауера. Як викладач німецької мови в реальній гімназії Гунгерман загрожував Ар-турові, що порекомендує їй іншого книгаря, коли він не видасть його віршів.

— Якщо ти тепер працюватимеш у берлінській газеті,— каже Гунгерман, — то пам’ятай, що вірність друзям — най-шляхетніша риса митця.

— Знаю. І найрідкісніша також.

— Це правда. — Гунгерман витягає з кишені книжечку своїх віршів. — На. З присвятою. Напиши про неї в Берліні. І надішли мені два відбитки статті. А я за це залишусь тобі вірним тут, у Верденбрюці. І якщо знайдеш доброго видавця, то май на увазі: я готую другу збірку віршів.

— Домовилися.

— Я знав, що на тебе можна покластися. — Гунгерман урочисто тисне мені руку. — А ти не маєш наміру й сам щось видати?

— Ні. Я передумав.

— Чому?

— Хочу трохи почекати. Треба спершу поглянути на світ.

— Мудра думка! — значуще виголошує Гунгерман. — Якби більше людей наслідували твій приклад, замість того щоб своєю нікчемною базграниною захаращувати дорогу майстрам!

Він обводить суворим поглядом кімнату. Я чекаю, що він зараз весело підморгне мені. Проте він раптом стає напрочуд поважним. Тепер, коли Гунгерманові трапляється нагода залагодити через мене свої справи, він зразу втрачає почуття гумору.

— Не кажи нікому про нашу угоду, — напучує він наостанці мене.

— Нізащо! — запевняю я його й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.

За годину в моїй кишені лежать уже «Голоси тиші» Бам-буса з утішною для мене присвятою і надруковані на машинці його екзотичні сонети «Тигриця», які я маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд дав мені копію «Книги смерті», написаної вільним віршем, решта членів клубу теж дали з десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентинові — фронтовому товаришеві й людині. Едуард пише швидко.

І раптом усе це стає мені дуже далеке. Таке далеке, як інфляція, що скінчилася два тижні тому, чи як дитинство, що його день у день душили військовим мундиром. Таке далеке, як Ізабелла.

Я дивлюся на їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей, що побачили перед собою хаос або диво, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від захопленого і зляканого обличчя Ізабелли, чи вони просто імітатори, балакучі хвальки з посереднім хистом, який замолоду є в кожної людини? Вони пишномовно й ревниво оспівують його згасання, замість того щоб мовчки спостерігати його і врятувати з нього бодай іскру для подальшого життя.

— Друзі, я виходжу з вашого клубу, — кажу я.

Всі обличчя повертаються до мене.