Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!

— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує, Ліза.

Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради: коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдів удар ще краще пристав до нього — і навіть надяг нову білу сорочку, але домігся цим тільки того, що кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній. Невдаха!

— Ану додому, п'янице! Додому, розбійнику! — каже Ліза і йде від нас.

Вацек слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємося. Георг допомагає Лоцові сяк-так приладнати протез.

— Ходімо, — каже Ледергозе. — В моїй кав'ярні ще можна випити. Своїм товариством.

Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами його спілки, потім рушаємо додому. Надворі починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає його і купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано:

КІНЕЦЬ ІНФЛЯЦІЇ! БІЛЬЙОН ДОРІВНЮЄ ОДНІЙ МАРЦІ!

— Ну? — каже Різенфельд.

Я киваю головою.

— Хлопці, а я, мабуть, таки справді збанкрутував, — мовить Віллі.— Я ж грав на зниження курсу. — Він занепокоєно поглядає на свій сірий костюм, потім на Рене. — Та бог із ним. Як дісталось, так і спливло. Що важать гроші, правда?

— Дуже багато важать, — холодно відповідає Рене. — А надто коли їх немає.

Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрасе.

— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. — Було б природніше, коли б із ним бився ти.

— Може, й природніше, але не справедливіше.

— Не справедливіше? — перепитую я.

— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз надто стомлений, щоб пояснювати тобі цю складну причинність. Чоловікам, які вже полисіли, не слід битися. Вони повинні фі* лософувати.

— Коли так, то на тебе чекає дуже самітне життя. Скидається на те, що настає час бійок.

— Не думаю. Просто скінчився якийсь огидний карнавал. Хіба це не схоже на похмілля після Вальпургієвої ночі? Лопнула величезна мильна булька.

— А далі? — питаю я.