Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А далі? — питає за мною він.

— Далі хтось надме ще одну бульку, більшу за цю.

— Може, й так.

Ми зупиняємось у саду. Поміж хрестами тече білий, як молоко, ранковий туман. На подвір’ї з’являється наймолодша Кнопфова дочка. Вона не виспалась, бо чекала на нас.

— Батько каже, що згоден відпродати вам надгробок за дванадцять більйонів.

— Скажіть йому, що ми даємо вісім марок. І то лише до обіду. З грошима буде дуже сутужно.

— Що? — питає Кнопф із вікна своєї спальні. Він підслухував нас.

— Вісім марок, пане Кнопфе. А після обіду тільки шість. Гроші дорожчають замість знецінюватись. Хто б міг подумати, правда?

— То я краще залишу собі надгробок на віки вічні, кляті мародери! — хрипить Кнопф і грюкає вікном.

Верденбрюкський клуб поетів влаштовує у давньогерманській світлиці «Валгалли» прощальний вечір на мою честь. Поети почувають себе неспокійно і вдають, що зворушені. Перший підходить до мене Гунгерман.

— Ти знаєш мої вірші. Ти сам казав, що для тебе вони— одна з найбільших подій у поезії. Більша, ніж вірші Стефана Георге.

Він пильно дивиться на мене. Я такого ніколи не казав. Це слова Бамбуса. Гунгерман за них назвав його тоді ви* значнішим за Рільке поетом. Проте я не заперечую співцеві Казанови й Магомета, а лише очікувально дивлюся на нього.

— Ну от, — веде далі Гунгерман, та раптом перескакує на інше. — До речі, звідки в тебе цей новий костюм?

— Я купив його сьогодні на гонорар із Швейцарії,— із скромністю павича відповідаю я. — Це мій перший новий костюм, відколи я став солдатом його величності. Не якийсь там перешитий військовий мундир, а справжнісінький цивільний костюм. Інфляція скінчилася!

— Гонорар із Швейцарії? То тебе вже знають за кордоном? Так, так, — каже Гунгерман, прикро вражений. — Газета надрукувала?

Я киваю головою. Співець Казанови зневажливо махає рукою.

— Я так і думав! Мої твори, звичайно, для щоденного вжитку не придатні. їх можна друкувати щонайменше в солідних літературних журналах. Та я не про те. Я саме хотів сказати, що, на лихо, збірку моїх віршів три місяці тому видав Артур Бауер у Верденбрюці. Просто злочин!

— Хіба тебе силували видавати її тут?

— Морально силували. Бауер обдурив мене. Обіцяв зробити велику рекламу, видати одночасно з моєю книжкою Меріке, Гете, Рільке, Стефана Георге і насамперед Гель-дерліна, проте не дотримав слова.

— Зате він видав Отто Бамбуса, — зауважую я.