Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Вороги біжать за нами. Тепер їх щонайменше двадцятеро: їм на допомогу з’явилися ще якісь нацисти. Мені видно кілька їхніх мундирів кольору лайна. Вони пробують удертися до нас із того боку, де стою я з Келлером. Але в колотнечі я помічаю, що нам теж іде допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б’є когось складеним портфелем, у якому, сподіваюся, лежать взірці граніту, а Рене де ла Тур, скинувши з ноги черевика на високому підборі, хапає його за носок і теж лаштується встряти в бійку.

Поки я дивлюсь на них, хтось так б’є мене головою в живіт, що я аж квакаю. Я завзято відбиваюся, але не маю сили в руках, тому не завдаю ворогові шкоди. Раптом у мене з’являється якесь дивне почуття: ніби таке вже зі мною було колись. Я машинально підіймаю коліно, чекаючи, що цей бугай знов кинеться на мене. Водночас я бачу картину, що в цьому становищі мені здається найкращою з усіх: через Новий ринок до нас мчить Ліза, як Ніка Само’фракійська, поряд із нею Бодо Ледергозе, а за ним уся спілка співаків. Тієї самої миті бугай знов гилить мене головою, але я помічаю, як Різенфельдів портфель, ніби жовтий прапор, падає на нього, Рене теж блискавично опускає руку, і відразу мій напасник несамовито зойкає.

— Струнко, свині! — кричить могутнім генеральським басом Рене де ла Тур.

Дехто з напасників мимоволі виструнчується. Потім до бою стає спілка співаків, і ми опиняємось на волі.

Я підводжуся. Зненацька стає дуже тихо. Напасники втекли і потягли за собою поранених. Повертається Герман Лоц. Він, як кентавр, кинувся навздогін за ворогом і нагородив іще когось залізним ляпасом. Ми легко відбулися. В мене на голові гуля і таке почуття, ніби рука зламана. Насправді вона ціла. Крім того, мене страшенно нудить. Я надто багато випив, щоб удари в живіт так просто минулися. І знов мучить думка, що таке вже зі мною колись було. Та коли?

— Якби десь ковтнути горілки, — кажу я.

— Буде й горілка, — відповідає Бодо Ледергозе. — А тепер ходімо звідси, поки не з’явилася поліція.

Тієї миті ми чуємо дзвінкий ляпас і здивовано озираємось. Це Ліза вдарила когось.

— Ох ти ж, п’янюго! — спокійно каже вона. — Отак ти дбаєш про дім і дружину?

— Ти… ти… — белькоче темна постать перед нею.

Ліза дає ще одного ляпаса. І раптом у голові в мене прояснюється. Он кого мені нагадували ті удари в живіт. Вацека! Це він стоїть перед нами, якось дивно тримаючись за зад.

— Мій чоловік! — відрекомендовує його Ліза, не звертаючись ні до кого зокрема. — Ось із яким поганцем я коротаю вік.

Вацек мовчить. Він весь заюшений кров'ю. Рана на лобі, яку я йому заподіяв, відкрилася знов. Крім того, кров тече ще й з маківки.

— Це ви його так почастували? — пошепки питаю я Різенфельда. — Портфелем?

Він киває головою і пильно дивиться на Вацека.

— Бувають же зустрічі,— каже він.

— Що в нього з задом? — питаю я. — Чого він ухопився за нього?

— Оса вкусила, — пояснює Рене де ла Тур, приколюючи; довгу шпильку до блакитного капелюшка на своїх кучерях.

— Моє вам шанування! — вклоняюся я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто бив мене головою в живіт! Оце така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє життя?

Вацек вирячує на мене очі.