Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Чого ж ти, боягузе, не нападаєш? Клаповухе гузно!

Але ватажок і не думає нападати сам. Натомість він наказує своїй гвардії:

— Витягніть його сюди!

Троє розбишак кидаються на нас. Одного Віллі кулаком по голові валить додолу. Другий озброєний гумовим кийком і б’є мене по руці. Я не можу його дістати, а він мене дістає. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але його випереджає один із напасників.

— Хапай кийок, Келлере! — кричу я.

Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.

Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана й падаю на вітрину. Вона бряжчить, проте, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдягнені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодні-ших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, що надихали вояків на подвиг перед укріпленим возами табором.

Якийсь довготелесий прищуватий хлопець хапає мене за горлянку і притискає до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука моя заніміла від удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дається, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько від нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме тієї миті, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і останнім зусиллям потягти ворога за собою, я бачу таке, що мене самого бере сумнів: може, я млію, і все це марення? Бо з прищуватої голови, як із купи гною, зненацька виростає квітучий калачик. В очах мого ворога з’являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знов випростуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищуватий повільно опускається навколішки. На мій подив, коріння калачика, якого хтось кинув згори, так обплело голову прищуватого патріота, що він вклякає заквітчаний. Такий собі милий нащадок своїх предків, що прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать зелені майолікові черепки.

Горщик був величенький, проте череп у патріота, мабуть, залізний. Я відчуваю, що він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю калачик, у корінні якого повно землі, і шмагаю його по очах. Він підіймає руки, щоб протерти очі, а я, не маючи змоги вдатися до кулаків, б’ю його ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб захиститися, швидко опускає лапи вниз. Я ще раз стьобаю його по очах, сподіваючись, що він знов підійме руки, і тоді я почну все наново. Та він падає ниць, ніби кланяється по-мусульманському, а наступної миті довкола мене все йде обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я повільно падаю вздовж вітрини. Величезна лялька в бобровому хутрі байдуже дивиться на мене намальованими очима.

— Пробивайтеся до вбиральні! — чую я Георгів голос.

Думка слушна. Нам потрібне надійніше прикриття з тилу. Та добре йому казати: адже ми затиснуті з усіх боків. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається на те, що ми з попровалюваними головами опинимося серед манекенів Макса Кляйна. Тієї миті я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.

— Допоможи мені закотити рукав! — каже він і сопе з напруження.

Я підсовуюсь до Германа й закочую йому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній рукавиці. Через нього Герман і дістав прізвисько «Гец фон Берліхінген із залізним кулаком». Він швидко відчіпляє руку й підводиться.

— Дорогу! Йде Гец! — кричу я знизу.

Георг і Віллі миттю розступаються і пропускають Германа. Він вимахує протезом, як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить відскакують назад. Герман кидається між них і починає крутитися, витягнувши перед собою протез. Він тримає його за плече і роздає удари сталевою рукою.

— Мерщій до вбиральні! — гукає він. — Я вас прикрию!

Коли Герман починає орудувати протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз бачив його на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми прориваємося крізь їхні лави і мчимо до вбиральні на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що Герман уперіщує і другого ватажка по роззявленій пащі.

— За нами, Геце! — гукаю я. — Ми прорвалися!

Та Герман робить іще один захід. Порожній рукав метляється навколо нього — то Герман відчайдушно вимахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два патріоти в чоботях, що стоять йому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному дістається в підборіддя, а другий, побачивши, що на нього опускається чорна рука, верещить з переляку і, затуливши руками очі, кидається навтіки.

Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і окопуємося на жіночій половині. Її легше боронити. В чоловічу половину можна залізти крізь пісуар і напасти з тй-лу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі й розташовані високо.