Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

На виду в Різенфельда на мить з’являється зла посмішка.

— Гарними манерами сьогодні далеко не заїдеш.

— Ні? А чим же? — питаю я, аби тільки втягти його в розмову.

— Чавунними ліктями й гумовим сумлінням.

— Але ж, пане Різенфельде, — примирливо каже Георг, — ви самі маєте найкращі в світі манери! Може, не найкращі з міщанського погляду, але, безперечно, дуже елегантні…

— Он як? Боюся, що ви помиляєтесь! — Хоч Різенфельд і відпирається, видно, що слова Георга йому підлестили.

— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це саме те, чого Георг чекав від мене. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам’ять. — Чи, швидше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.

При слові «розбійника» Різенфельд трохи щулиться — куля пролетіла надто близько. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме цього нам і треба було. Георг дістає з ящика, в якому стоять порцелянові ангели, пляшку горілки й наливає чарки.

— За що ми вип’ємо? — питає він.

Звичайно п'ють за здоров'я і за успіх справи. Але нам цей тост не дуже личить. Різенфельд надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це те саме, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголосити тост самому.

Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мосчить. За хвилину він раптом каже в морок кімнати:

— А що таке, власне, час?

Георг здивовано ставить свою чарку на стіл.

— Перець життя, — спокійно відповідаю я.

Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.

Різенфельд не звертає на мене уваги.

— Як ви гадаєте, пане Кролю? — питає він.

— Я проста людина, — каже Георг. — За ваше здоров’я!

— Час, — наполегливо править своєї Різенфельд, — це плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час — це повільна смерть.

Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.