Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Сусанна в купелі,— кажу я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми тепер скидаємося на старих цапів, які підглядають за нею.

— Дурниці! — Вояжер з ейнштейнівським комплексом не зводить погляду зі світлого, ніби залитого золотом вікна. — Мене цікавить, як її звати.

— Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.

— Справді?

Ліза вже одягла сукню й розгладжує її руками. Георг за спиною в Різенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.

— Породиста жінка! — мовить Різенфельд. Він ніяк не може відлипнути від вікна. — Видно, що справжня дама! Напевне, француженка.

Ліза, наскільки нам відомо, чешка.

— Може, це мадемуазель де ла Тур, — кажу я, щоб ще більше розпалити Різенфельда. — Я вчора десь тут чув таке прізвище.

— От бачите! — Різенфельд на мить обертається до нас. — Я ж казав, що француженка! Відразу видно — це je ne sais quoi [29] Вам не здається, пане Кролю?

— Ви на цьому краще розумієтесь, пане Різенфельде.

Світло в Лізиній кімнаті гасне. Різенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знов припадає обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вулицею. Різенфельд дивиться їй услід.

— Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Якщо жінка дріботить, у ній завжди розчаровуєшся. Але ця… за цю я ручуся!

При словах «струнка пантера» я швидко випиваю ще одну чарку. Георг, мовчки посміхаючись, опускається в крісло. Ми свого досягай! Тепер Різекфельд обертається. Обличчя в нього сяє в мороці, як блідий місяць.

— Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!

Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюся на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко переборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, заздро думаю я.

«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди на ньому ледве рухаються. Та Різенфельда це не турбує. Він набачив коло прилавка жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо штовхає її своїм гострим черевцем по майданчику. Жінка на голову вища за Різенфельда і знуджено дивиться поверх його голови на залу, оздоблену повітряними кулями. А біля неї клекоче Різенфельд, наче Везувій. Він уже весь у владі свого демона.

— А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп’янів? — кажу я Георгові.— Він жлуктить, як віл! Це вже п’ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Аби хоч не притяг до столика оту білу примару, щоб ми ще й її напували.

Георг хитає головою:

— Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до прилавка.

Різенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.