Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу я. — Що ви їли на вечерю, пане Різенфельде?

— Стуліть пельку, коли розмовляють дорослі,— відповідає Різенфельд.

Тепер я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки. Він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Хтозна, що з ним сьогодні трапилося! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, проте я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.

— Мені вже п’ятдесят шість, — веде далі Різенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лише кілька років. Де ж воно все поділося? Що сталося? Ралтом прокидаєшся — а ти вже старий. І ви те саме почуваєте, пане Кролю?

— Майже те саме, — спокійно каже Георг. — Мені сорок, а я себе почуваю шістдесятирічним. І все через війну.

Він бреше, щоб підтримати Різенфельда.

— А зі мною вийшло інакше, — кажу я, щоб унести й свою пайку в нашу спільну з Георгом справу. — Також через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п’ять, але я почуваю себе й досі сімнадцятирічним. Сімнадцятирічним і сімдесятирічним. Мою молодість украла армія.

— У вас це не через війну, — заперечує Різенфельд, який, мабуть, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. — Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти, без неї ви ще й тепер були б на рівні дванадцятирічного.

— Дякую, — кажу я. — Який комплімент! У дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!

Георг наливає знов. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягти Різенфельда з провалля світової скорботи, а ні Георгові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватися до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами й мовчки попивали мозельське, замість того щоб у «Червоному млині» сумувати за Різенфельдо-вими втраченими роками чоловічої зрілості.

— Якщо ви цікавитесь реальністю часу, — з слабкою надією кажу я, — то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете фахівців із цього питання, — до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю тему в ненадрукованій ще книжці на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі ввечері, а кінчається засідання неофіційною частиною.

— А жінки там є?

— Звичайно, немає. Жінки, які пишуть вірші, це все одно що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.

— З чого ж тоді складається неофіційна частина? — цілком логічно питає Різенфельд.

— З того, що члени клубу лають інших письменників. А надто тих, хто має успіх.

Різенфельд щось зневажливо буркає під ніс. Я вже ладен здатися, коли раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в темному музеї. Крізь завісу ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть у самому бюстгальтері та коротеньких білих шовкових штанцях.

Різенфельд свистить носом, як ховрах. Його космічна меланхолія де й ділася. Я встаю, щоб увімкнути світло.

— Не треба, — сичить він. — Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?

Він підкрадається до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Різенфельд голосно сопе.

— Ласий шматочок! Ох, чорт, який зад! Мрія, а не заді Хто це?