Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ми сідаємо до столика й озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, але її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, усміхаючись, бадьоро простує до нас через залу.

— Ти бачиш? — питаю я Георга. — Різенфельд! Знов тут! «Лиш той, хто знає тугу…»

Різенфельд вітається з нами.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже йому Георг. — Наш юний ідеаліст бився вчора за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти шматка мармуру.

— Що? — Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?

— Пан Вацек, чоловік Лізи, якій ви надокучаєте квітками й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, й засів на нього з ножем.

— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.

— Тільки підошву, — каже Георг. — А Вацек дістав невеличку рану.

— Знов брешете?

— Цього разу ні.

Я з захопленням дивлюся на Георга. Його нахабство не знає меж. Проте Різенфельда не так-то легко подолати.

— Він повинен виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.

— Хто? — питаю я. — Вацек?

— Ви!

— Я? А чому не ви? Або не ви й Георг?

— Вацек знов полізе битися. Ви — природна жертва. На нас, лисих, він не подумає. Отже, виїхати треба вам. Розумієте?

— Ні,— відповідаю я.

— Хіба ви не хотіли й так виїхати звідси?

— Але не через Лізу.

— Я сказав, що ви хотіли й так виїхати, — пояснює Різенфельд. — Хіба ви не бажали поринути у вир великого міста?