Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Так, ставлю вам пляшку вина. — Едуард сідає до столика й раптом мовить: — Помер Валентин.

— Валентин? Що з ним сталося?

— Параліч серця. Мені щойно подзвонили.

Він хапає чарку.

— І ти, поганцю, хочеш випити з цього приводу? — обурююсь я. — Радий, що позбувся його?

— Присягаюся вам, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!

— Що? — питає Різенфельд. — Вам також?

— Звичайно, мені, а кому ж іще?

— Що тут у вас таке? — питає Різенфельд. — Клуб рятівників життя, чи що?

— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці роки багатьом урятовано життя. А багатьом — ні.

Я вражено дивлюся на Едуарда. В нього й справді сльози на очах, але хтозна, чи вони щирі.

— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто я чув, як ти бажав йому смерті. Тобі шкода було свого проклятого вина.

— Присягаюся, що ні! Інколи я казав так спересердя, аби сказати. — В Едуарда очі повні сліз. — Він же справді врятував мені життя.

Різенфельд підводиться.

— З мене досить цієї балаканини про рятівників. Ви після обіду будете в себе в конторі? Гаразд!

— Не посилайте більше квіток, Різенфельде! — гукає навздогін йому Георг.

Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. З виразу його обличчя не можна визначити, сердитий він чи задоволений.

— Випиймо за Валентина, — каже Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б подумав! Перейшов усю війну, а тепер лежить мертвий. Одна мить — і все.

— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця, — кажу я. — Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентинові.

— «Йоганнісбергера»? Зараз. — Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до буфету.