Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Відтоді вона стала на шість років старша. І вийшла вона за нього у війну, коли дуже голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м’яса.

— То чому ж вона тепер не кине його?

— Бо він погрожує, що вб’є всю її родину.

— Це вона тобі так казала?

— Авжеж.

— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!

Георг пускає гарне кільце диму.

— Коли ти, гордий циніку, доживеш до мого віку, то, може, теж зрозумієш, що вірити не тільки зручно — часом те, в що віриш, буває навіть правдою.

— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з яструбиними очима вдови Конерсман?

— Так, та вдова — справжнє лихо, — відповідає Георг. — А Вацек — дурень. Йому тепер живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує його і тому ласкавіша до нього. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і зганятиме за це на ньому злість. Ну, а тепер ходімо обідати. Ще встигнемо подумати, що нам робити далі.

Едуард мало не падає, побачивши нас. Долар підскочив уже майже до більйона, а ми ще, здається, маємо невичерпні запаси талонів.

— Ви їх друкуєте! — каже він. — Ви фальшивомонетники! Потай друкуєте їх!

— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстерєзуїтенгартена», — з гідністю мовить Георг.

— Як це — після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?

— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що ти останнім часом подаєш на стіл, — кажу я.

Едуардове обличчя наливається кров'ю.

— Харчуватися з минулої зими на якісь там мізерні шість тисяч марок за обід та ще й ганити їжу — це вже казна-що! Поліцію б на вас покликати!

— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в «Гогенцоллерн».

Здається, що Едуард ось-ось лусне, проте задля вина він опановує себе.

— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. — Виразку шлунка! І тепер можу пити саме молоко!