Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.

— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.

— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває майже завжди. Чогось більшого від людей не можна й вимагати.

Хвилину ми сидимо мовчки.

— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.

Георг дивиться на мене.

— За твоє здоров'я! Колись же ти однаково виїхав би звідси. А Валентин? Він прожив на кілька років довше, ніж можна було сподіватися тоді, сімнадцятого року.

— Як і всі ми.

— Так. І тому треба цінувати це.

— А хіба ми цього не цінуємо?

Георг усміхається.

— Цінуємо, якщо тієї миті не бажаємо чогось іншого.

Я підіймаю чарку.

— Коли так, то я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?

Георг підморгує мені.

— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай йому біс із його вином!

— Ніжна, — шепочу я в темряві, обернувшись до муру. — Ніжна й дика, мімозо й нагайко, який я був дурний, що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він став тоді? Затхлим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуйся з офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний, у високості, вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гро барвистих слів. Іди, Ізабелло, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, занадто розважна як на свій вік юносте! Ідіть, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого докоряти одне одному, в нас різні шляхи, але це теж лише так здається, бо смерть не можна обдурити, її можна тільки витримати. Прощайте! З кожним днем щось у нас помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду вашої науки. Ніщо ніколи не гине, і той, хто нічого не прагне втримати, має все. Прощайте, я цілую вас холодними устами, обіймаю руками, які не можуть вас утримати, прощайте, прощайте, ти залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй пам’яті…

— Я сиджу на крайній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. В руці у мене пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять повноцінних швейцарських франків. Дива тривають далі: швейцарська газета, яку я цілих два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один із них і відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це правда. Управитель відразу ж запропонував мені оплатити чек марками за чорним курсом. Я ношу чек у кишені на грудях, біля самого серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий костюм і білу сорочку, щоб мати імпозантний вигляд перед дамами Терговен. Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу на лавці в уявному смокінгу, в лакованих черевиках, які мені ще й досі винен Карл Бріль, хвалю бога і молюся на тебе, Ізабелло. З кишені в мене виглядає хусточка з найтоншого батисту, я — капіталіст, що дорогою заглянув сюди, коли захочу — «Червоний млин» лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене поблискує шампанське безстрашних пияків, що ніколи не нап’ються вдосталь, напій фельдфебеля Кнопфа, яким він прогнав смерть. І я п’ю під сірим муром, що відокремлює мене від тебе, Ізабелло, моя юносте, від твоєї матері, від божого рахівника Бодендіка і від командира розуму Верніке, від великого хаосу і вічної війни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою пологовий будинок. Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей. І мені аж тепер впадає в око, що він стоїть так близько від божевільні,— а я ж знаю цей будинок, повинен його знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це якось не думав! Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть грошей, коли на пологах можуть повчитися майбутні акушерки. Отже, вже при народженні я прислужився науці! Вітаю невідомого будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншого дому! Певне, в його задумі не було ніякої іронії, бо ж автори найкращих у світі жартів — поважні, поверхові люди. І все ж таки — слава нашому розумові! Але не варто надто пишатися ним і покладатися на нього! Ти, Ізабелло, отримала його назад, цей дарунок данайців, а вгорі сидить Верніке й радіє, і має слушність. Але мати слушність означає наближатися до смерті. Той, хто завжди має слушність, стає чорним обеліском. Пам’ятником!

Пляшка порожня. Я шпурляю її якомога далі, і вона глухо падає на м'яку ріллю. Я підводжуся. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина». Різенфельд влаштовує там сьогодні прощальний вечір і вечір чотирьох рятівників життя. Будуть Георг, Ліза, а четвертий я. Мені треба самому де з ким попрощатися, а потім ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.

Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно йдемо Головною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми ховали, трохи передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ла Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введена житня марка, а Віллі каже, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ла Тур стає дуже мовчазна.