Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Згоден, — кажу я.

У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший. Я не зважуюся глянути на Георга.

— Оце розумна відповідь, — мовить Різенфельд.

Я дивлюся на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую, як Георг каже:

— Офіціанте, принесіть нам пляшку «Форстерєзуїтенгартена». Швидко.

Я підводжу очі.

— Ти ж урятував нам життя, — каже Георг. — От і відзначимо це.

— Нам? — питає Різенфельд. — Чому нам?

Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:

— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане з кількома іншими.

Важка хвилина минула. Я вдячно поглядаю на Георга. Я зрадив його, бо не міг не зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.

— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я. — І я познайомлю тебе з берлінськими дамами з вищого світу й кіноартистками.

— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж щойно врятував вам життя.

— Хто тут, власне, кого рятує? — питаю я.

— Кожен рятує когось, — каже Георг. — Так само, як він завжди когось убиває. Навіть якщо сам не знає про це.

Вино стоїть на столі. З’являється Едуард, блідий і розгублений.

— Налийте й мені чарку.

— Тікай звідси! — кажу я. — Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо випити.

— Та ні. На мій кошт. Я не візьму грошей за цю пляшку. Але дайте мені чарку. Мені треба чогось випити.

— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай, що ти кажеш!