Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

IV

Ми сидимо в конторі й чекаємо на Різенфельда. На вечерю ми взяли собі горохової юшки, такої густої, що в ній стояв ополоник, потім їли ще м’ясо, виварене в тій юшці: свинячі ніжки та вуха й по шматку жирної підчеревини. Жир нам потрібний, щоб захистити свої шлунки від дії алкоголю — сьогодні ми нізащо не повинні сп’яніти швидше за Різенфельда. Тому стара пані Кроль сама зготувала нам вечерю та ще й примусила на десерт з’їсти по шматку жирного голландського сиру. На карту поставлено майбутнє фірми. Ми мусимо вирвати в Різенфельда партію граніту, навіть якщо б довелося задля цього стати перед ним на коліна. Мармур, черепашковий вапняк і пісковик у нас іще є, але граніту, цього делікатесу жалоби, нам катастрофічно бракує.

Генріха Кроля усунено зі шляху. Цю послугу зробив нам трунар Вільке. Ми дали йому дві пляшки горілки, і він запросив Генріха перед вечерею на партію ската й на чарку. Генріх спіймався на гачок: він не може встояти, коли йому пропонують щось задарма, і п’є тоді, доки стає сили; крім того, як кожен щирий німець, він вважає себе за дуже витривалого гуляку. Насправді ж він може витримати небагато й швидко п’яніє. Кілька хвилин тому він ще ладен був сам вигнати з рейхстагу соціал-демократичну партію, а ось уже хропе, роззявивши рота, і його тепер не збудиш навіть командою: «Встати! Кроком руш!» — особливо ж коли він нап’ється на голодний шлунок, як напився з нашою допомогою сьогодні. Він мирно спить собі в майстерні Вільке, у дубовій труні, вистеленій м’якими стружками. Ми не перенесли його в ліжко, побоялись, щоб він часом не прокинувся. Сам Вільке сидить унизу, в майстерні нашого скульптора Курта Баха, і грає з ним у доміно — цю гру вони обидва люблять, бо за нею можна думати про що завгодно. Граючи, вони допивають горілку, яка залишилась після поразки Генріха, і ще пляшку, що її Вільке зажадав як гонорар.

За партію граніту, яку ми хочемо вирвати у Різенфельда, ми, звичайно, не можемо заплатити наперед. У нас ніколи не набереться зразу стільки грошей, а тримати їх для цього в банку було б божевіллям — вони розтанули б, як сніг у червні. Тому ми хочемо дати Різенфельдові вексель терміном на три місяці. Іншими словами, ми хочемо купити граніт майже задарма.

Звичайно, Різенфельд не повинен мати на цьому збиток. Ця акула в морі людських сліз хоче заробити, як кожен чесний ділок. Тому він має того ж таки дня, коли отримає від нас вексель, дисконтувати його в нашому або в своєму банку. Банк тоді визначить, що Різенфельд і ми спроможні сплатити зазначену суму, вирахує з нас кілька відсотків за дисконтування й оплатить вексель. Ми відразу ж повернемо Різенфельдові ті відсотки за дисконтування. Таким чином він одержить гроші за всю партію так, наче ми йому заплатили наперед. Але й банк нічого не втратить. Він негайно передасть вексель у державний банк, і там йому так само заплатять за нього, як він заплатив перед цим Різенфельдові. І тільки в державному банку вексель залишиться лежати, поки скінчиться термін і його подадуть до сплати. Можна уявити, чого він тоді буде ще вартий.

Все це стало нам відоме лише 1922 року. Доти ми працювали так, як Генріх Кроль, і мало не збанкрутували. Коли ми розпродали майже все, що мали в запасі, і, на свій великий подив, тільки й придбали за це нічого не вартий рахунок у банку та кілька валіз банкнот, які не годилися навіть на те, щоб обклеїти ними контору, то спершу спробували продавати й купувати якомога швидше, але інфляція легко випереджала нас. Ми надто пізно отримували за пам’ятники гроші, а тим часом їхня вартість так швидко падала, що навіть найвигідніший продаж завдавав збитку. І аж як ми почали розраховуватись векселями, становище змінилося. Ми й тепер ще не дуже заробляємо, але принаймні зводимо кінці з кінцями. Оскільки в такий спосіб фінансується кожне підприємство в Німеччині, то державному банкові, звичайно, доводиться друкувати все нові незабезпечені золотом банкноти, а від цього їхній курс падає дедалі швидше. Урядові це, певне, теж на руку: в такий спосіб він сплатив усі свої національні борги. А гинуть від цього люди, що не можуть купувати за векселі, ті, хто має якусь власність і змушений її продавати, дрібні крамарі, робітники, пенсіонери, яким тільки й залишається, що дивитись, як тануть їхні внески в ощадкасах і гроші на поточних рахунках, та службовці й чиновники, що мусять животіти на платню, якої вже навіть не вистачає, щоб купити нові черевики. Наживаються ж на цьому спекулянти, вексельні магнати, іноземці, які за кілька доларів, крон чи злотих можуть купити все що завгодно, та великі підприємці, фабриканти й біржові ділки, які набувають купи акцій і таким чином збільшують своє багатство. їм усе дістається за безцінь. Це величезний розпродаж заощаджень, чесно здобутого майна Я порядності. Шуліки налітають з усіх боків, і лише той викручується, хто може робити борги. Вони потім зникають самі собою.

Різенфельд навчив нас усього цього в останню хвилину перед нашим банкрутством і зробив маленькими нахлібниками великого краху. Він прийняв від нас перший вексель терміном на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли б заплатити суми, зазначеної у векселі. Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні Різенфельдові.

Ми намагалися розважати його, коли він приїздив у Верденбрюк, як індійського раджу, — тобто так, як тільки можна було б розважати індійського раджу у Верденбрюці. Курт Бах, наш скульптор, намалював його портрет, який ми потім вставили в раму зі справжньою позолотою й урочисто віддали йому. На жаль, портрет йому не припав до серця. Різенфельд скидався на ньому на кандидата в парафіяльні священики, а саме цього він не хотів. Він хотів мати вигляд небезпечного спокусника і вважав, що якраз такий вигляд і має,— разючий приклад самообману, коли в тебе гостреньке черевце й короткі криві ноги. Та хто не живе самообманом? Хіба я, зі своїми посередніми здібностями, не плекаю мрії, особливо вечорами, стати колись кращим, таким талановитим, що знайду видавця? Хто кине перший камінь у Різенфельдові криві ноги, тим більше, що вони в ці тяжкі часи одягнені у справжню англійську вовну?

— Що нам із ним робити, Георгу? — питаю я. — У нас немає ніяких розваг! Простою пиятикою Різенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата уява й надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас безнадійно бідний. Ті кілька вродливих, яких ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Різенфельда в ролі Дон-Жуана тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.

Георг усміхається.

— Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коди я вчора брав гроші, то помилився щодо курсу долара — думав, що він такий, як був зранку. А як перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу зачиняється опівдні.

— Зате сьогодні курс не змінився.

— У «Червоному млині» вже змінився, сину мій. Там у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог його знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.

— Бог теж не знає,— зауважую я. — Навіть сам господар ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітиться світло. Чому Різенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п’ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музика. Сьогодні в церкві святої Катаріни популярний органний концерт…

Георг аж заходиться зі сміху.

— Ну, добре, — веду я далі,— звичайно, смішно уявляти Різенфельда в музеї, але чому він не любить хоч би легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр — усе ж таки дешевше, ніж у той проклятий нічний клуб.

— Ось він іде, — каже Георг. — Спитай його.

Ми відчиняємо двері. В негустому ще сутінку до нас підіймається Різенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Різенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.

— Побережіть свої викрутаси для іншого разу, — буркає він у мій бік.

— Я й так хотів це зробити, — відповідаю я, — але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають гарними манерами.