Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку, виходжу з-за обеліска й підступаю до Вацека.

— Ось так, — кажу я. — Тепер коліть мене скільки заманеться. А можна й поговорити. Чого ви хочете? Зарізати невинного?

— Ні, цього я не хочу, — помовчавши, відповідає Вацек. — Але ж…

Виявляється, що його нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.

— Чоловіче добрий, — кажу я. — Якби ви знали, чим у мене заклопотана голова, то не підозрювали б мене! А ще погляньте на її поставу. Нічого не помічаєте?

Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: «Коханому Людвігові від Герди». Що він може там ще помітити одним оком?

— Така сама, як у вашої дружини, — кажу я. — До речі, чи немає в неї широкого, як накидка, плаща іржаво-червоного кольору?

— Є,— відповідає Вацек, знову трохи загрозливо. — Звичайно, є, а що?

— Моя дама теж має такого плаща. Їх можна купити якого завгодно розміру в крамниці Макса Кляйна на Головній вулиці. На них саме тепер мода. Ну, а стара Конерсман підсліпувата. От вам і розгадка.

У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить чоловік-рогач, коли хоче повірити!

— Вона просто переплутала їх, — веду я далі.— Ця дама, що на картці, справді приходила до мене кілька разів. Має вона право прийти чи ні?

Я полегшую Вацекові завдання. Йому треба тільки сказати «так» або «ні». Навіть досить кивнути головою.

— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину мало не заколюють уночі.

Вацек стомлено опускається на східці.

— Друже, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.

— Око ціле.

Вацек мацає загуслу чорну кров.

— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, — кажу я.

— Що я вдію? Така в мене вдача.

— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох неприємностей.