— Останніми тижнями стільки всього сталося, — каже вона невимушено і трохи зверхньо. — І через те все в голові трохи переплуталось. — І, щоб загладити свою неввічливість, питає: — А що з нею було далі?
— З ким?
— З Ізабеллою, про яку ви щойно говорили.
— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.
Женев'єва злякано зупиняється.
— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…
— Нічого. Ми недовго були знайомі.
— Померла раптово?
— Так, — відповідаю я. — Але навіть не помітила, що помирає. Це теж чогось варте.
— Звичайно. — Женев'єва подає руку. — Мені справді дуже шкода.
Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами, що трохи була схибила, але знов виправилась.
— Гарне ім'я — Ізабелла, — каже вона. — Своє ім'я я раніше ненавиділа.
— А тепер уже ні?
— Ні,— привітно відповідає Женев’єва.
Вона залишається такою й надалі — привітною і ввічливою. Це та прикра ввічливість, з якою в маленькому місті ставляться до людей, що їх мимохідь зустрічають і відразу ж знов забувають. Я раптом відчуваю, який поганий на мені костюм, що його кравець Зульцблік перешив із моєї старої солдатської форми. Женев’єва, навпаки, одягнена дуже гарно. Вона завжди гарно одягалася, але мені це ніколи не впадало так в око.
Женев’єва і її мати вирішили спершу поїхати на кілька тижнів до Берліна. Мати — сама люб’язність.
— Театри! Концерти! Просто оживаєш, коли приїздиш до великого міста. А крамниці! А нові моди! — Вона ласкаво поплескує Женев’єву по руці.— Ми вже там порозкошуємо. Правда ж?
Женев'єва киває головою. Верніке аж сяє. Вони вбили її, думаю я. Але що саме вони вбили в ній? Може, воно є в кожному з нас — засипане, сховане? І що воно таке насправді? Може, воно і в мені є? І його теж убили? Чи його ніколи й не випускали на волю? І чи воно є тільки тепер, чи було до мене і буде після мене, важливіше, ніж я сам? Чи все це — просто безладдя, яке здається глибоким, а насправді воно — зміщення почуттів, ілюзія, нісенітниця, що скидається на глибокодумність, як запевняє Верніке? Але чому ж тоді я кохав його, чому воно захопило мене зненацька, як леопард бика, чому я не здатен забути його? Хіба мені, всупереч теоріям Верніке, не здавалося, ніби в замкненій кімнаті відчинилися двері, і крізь них на мить стало видно дощ, блискавиці й зірки?
Я встаю.
— Що з вами? — питає Верніке. — Ви нервуєтесь, як… — він замовкає, потім додає:— Як курс долара.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Твори в двох томах » автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК“ на сторінці 232. Приємного читання.