Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ох, цей мені долар! — каже Женев'євина мати й зітхає.— Справжнє лихо! На щастя, дядько Гастон…

Я вже не слухаю, що зробив дядько Гастон. Я раптом опиняюся надворі і пам’ятаю тільки, що сказав Ізабеллі: «Дякую за все», — а вона здивовано спитала: «За що?»

Я повільно спускаюся з пагорба. На. добраніч, кохане, неприборкане серце, думаю я. Прощай, Ізабелло! Ти не втонула, я раптом зрозумів це. Ти не загинула, не вмерла. Ти тільки пішла, полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька стала невидима, як стародавні боги. Просто змінилася довжина хвилі, на якій їх бачили. Ти ще є, але тебе вже не спіймаєш, ти завжди є, ніколи не загинеш, все завжди є, ніщо ніколи не гине, над ним лише пропливають світло й тіні, але він завжди тут — той обрис, що існував до нашого народження й існуватиме після нашої смерті. Іноді він прозирне крізь те, що ми вважаємо життям, на мить засліпить нас — і ми стаємо раптом не такі, як були раніше.

Я помічаю, що йду швидше. Потім, важко дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий від поту, добігаю до брами й вертаюся назад. Я й далі охоплений тим самим почуттям, це ніби почуття раптового звільнення, всі осі світу враз проходять крізь моє серце. Народження і смерть — тільки слова, та й годі, дикі гуси летять наді мною, відколи стоїть світ, немає більше ні запитань, ні відповідей! Прощай, Ізабелло! Вітаю тебе, Ізабелло! Прощай, життя! Вітаю тебе, життя!

Аж згодом я помічаю, що йде дощ. Я підставляю йому обличчя й ловлю ротом краплі. Потім рушаю до брами. Там маячить постать, від якої тхне вином і ладаном. Ми разом проходимо в браму. Сторож зачиняє її за нами.

— Ну? — питає Бодендік. — Звідки це ви? Шукали бога?

— Ні, я вже знайшов його.

Він недовірливо поглядає на мене з-під капелюха.

— Де? У природі?

— Я навіть не знаю де. А хіба його можна знайти в якомусь певному місці?

— Біля вівтаря, — мурмоче Бодендік і показує праворуч. — Мені в цей бік. А вам?

— В усі боки, пане вікарію, — кажу я. — В усі боки.

— Ви ж нібито не такі вже й п'яні,— трохи здивовано бурчить він мені вслід.

Я повертаюся додому. За брамою на мене раптом хтось нападає.

— Нарешті я спіймав тебе, негіднику!

Я струшую з себе незнайомця, гадаючи, що це якийсь жарт. Та він миттю схоплюється на ноги і б’є мене головою під груди. Я падаю на обеліск, але встигаю ще дати йому стусана в живіт. Удар не дуже замашний, бо я завдав його, вже падаючи. Незнайомець знов кидається на мене, і я впізнаю в ньому різника Вацека.

— Ви що, збожеволіли? — питаю я. — Не бачите, на кого нападаєте?

— Ще й як бачу! — Вацек хапає мене за горло. — Дуже добре бачу, падлюко! Але тепер тобі каюк!

Я не знаю, чи він п’яний, — мені просто ніколи думати про це. Вацек нижчий за мене, проте м'язи в нього, як у бика. Мені щастить перевернутись і притиснути його до обеліска. Він трохи послаблює обійми. Рвонувшись разом із ним убік, я стукаю його головою об цоколь. Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк випадок, я завдаю йому ще удару плечем у підборіддя, встаю, підходжу до брами і вмикаю світло.

— Що все це означає? — питаю я.