Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Вацек поволі підводиться. Він ще не отямився як слід і тільки трясе головою. Я не спускаю його з очей. Раптом він знов кидається вперед, намагаючись влучити головою мені в живіт. Я відскакую вбік, підставляю йому ногу, і він ще раз глухо гепає на обеліск, тепер уже на полірований ріг цоколя. Інший на його місці знепритомнів би, а Вацек тільки заточується. Він обертається до мене й витягає з-за халяви ножа. Це довгий, гострий різницький ніж. Лезо його виблискує в світлі електричної лампочки. Вацек затискає ножа в руці й кидається на мене. Я не прагну до зайвого геройства: у двобої з різником, який майстерно володіє ножем, це було б самогубством. Я відскакую за обеліск, Вацек біжить за мною. На щастя, я спритніший за нього.

— Ви з глузду з’їхали? — сичу я. — Хочете, щоб вас повісили за вбивство?

— Я тобі покажу, як спати з моєю жінкою! — хрипить Вацек. — Я з тебе кров виціджу!

Тепер я, нарешті, дізнаюся, в чім річ.

— Вацеку! — кричу я. — Ви хочете вбити невинного!

— Стерво! Я тобі зараз горлянку переріжу!

Ми бігаємо навколо обеліска. Мені не спадає на думку покликати когось на допомогу, бо все відбувається надто швидко. Та й хто б мені справді міг допомогти?

— Вас обдурили! — кричу я здавленим голосом. — Нащо мені ваша жінка!

— Ти спиш із нею, сатано!

Ми бігаємо далі — то в той бік, то в той. Вацекові в чоботях важче, ніж мені.

От чорт, думаю я, де Георг? Мене тут через нього хочуть зарізати, а він собі милується з Лізою у себе в кімнаті.

— Спитайте в своєї жінки, ідіоте! — кажу я, ледве переводячи подих.

— Я тебе уколошкаю!

Я дивлюся, чим би й собі озброїтись. Проте поблизу немає нічого. А поки я встигну підняти невеличкий надгробок, Вацек переріже мені горлянку. Зненацька я помічаю, що на підвіконні біліє шматок мармуру завбільшки з кулак. Я хапаю його і, стрибаючи навколо обеліска, шпурляю ним Вацекові в голову. Камінь влучає в ліву брову, і око різникові відразу заливає кров. Тепер він бачить лише правим оком.

— Вацеку, ви помиляєтесь! — кричу я. — Я нічого не мав із вашою жінкою! Присягаюся!

Вацек трохи зменшує темп, але він іще небезпечний.

— Отак скривдити фронтового товариша! — сичить він. — Мерзотнику!

Він наставляє на мене голову, як бик на арені. Я відскакую вбік, знов хапаю шматок мармуру і вдруге шпурляю в нього. На жаль, цього разу не влучаю, камінь падає в кущ бузку.

— Начхати мені на вашу жінку! — кричу я. — Розумієте? Начхати!

Вацек мовчки ганяється за мною далі. Із лівої брови в нього цебенить кров, тому я тікаю ліворуч: так він погано бачить мене, і вирішальної хвилини мені щастить добре турнути його ногою в коліно. Тієї самої миті він пробує штрикнути мене ножем, але зачіпає тільки мою підошву. Удар у коліно допомагає. Вацек зупиняється, закривавлений, тримаючи ножа напоготові.