Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Задля мене, — ще раз кажу я. — Серед фронтових побратимів таке буває…

— Що? Знаю я вас із вашим проклятим фронтовим побратимством, брехуни, шахраї… І ви хочете, щоб я вам повірила?

— Так, пожертвував! — правлю я своєї.— Він познайомив мене з касиркою, та й годі.

Пані Бекман випростується, очі в неї палають.

— Як? Ви хочете мене переконати, що такий юнак, як ви, поласився на таке старе дрантя, як оте падло з «Гогенцоллерна»?

— Не те щоб поласився, добродійко, — кажу я. — Але в полі й хрущ м’ясо. Коли людина дуріє з самоти…

— Такий юнак, як ви, міг би найти щось краще!

— Юнак, та без шеляга за душею, — відповідаю я. — В наш час жінки хочуть, щоб їх водили до барів. І коли вже про це зайшла мова, зважте самі: якщо ви не вірите, що та касирка могла привабити мене, самітного, неодруженого, закинутого у вир інфляції, то смішно навіть подумати, що на неї сквапився б Карл Бріль, який користується ласкою найкращої і найцікавішої жінки на весь Верденбрюк, правда, не-заслужено…

Ці останні мої слова діють.

— Він мерзотник! — каже пані Бекман. — А що він користується моєю ласкою незаслужено, то ви маєте слушність.

Карл подається до неї.

— Кларо, ти моє життя! — глухо виє він у закривавлені простирадла.

— Я твій банковий рахунок, каменю нечулий! — сердито відповідає пані Бекман і обертається до мене. — І яь сам було з тією недорізаною козою з «Гогенцоллерна»?

Я махаю рукою.

— Ніяк! У нас нічого не вийшло. Я погидував.

— Я б вам наперед сказала, що так будеї — задоволено каже вона.

Бій закінчено. Ми, хай ще й не зовсім мирно, відступаємо. Карл обіцяє Кларі кімоно кольору морської води з квітками лотосу й капці на лебединому пуху. Потім виходить промити носа холодною водою. Пані Бекман підводиться.

— На скільки вони заклалися? — питає вона.

— На багато, — відповідаю я. — На більйони.

— Карле! — гукає вона. — Виділи пайку панові Бодме-рові. Двісті п’ятдесят мільярдів.