Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Так, їх було дві,— підтверджують вони.

Спалахує суперечка. Я не дослухаюся до неї. Мені здається, що я опинився на якійсь чужій планеті. Це навальне, страхітливе почуття триває лише коротку мить, і я радію, коли до мене повертається здатність чути їхні голоси. Тюлень використовує ситуацію: він погоджується на третю спробу, якщо умови закладу будуть змінені,— тридцять проти сімдесяти на його користь. Карл, умиваючись потом, пристає на все. Наскільки я розумію, він закладається на половину своєї майстерні, разом із машиною для швидкісного підшивання підметок.

— Допоможи мені! — пошепки звертається він до мене. — Ходімо зі мною нагору! Треба вмовити її! Вона навмисне не витягла цвяха.

Ми вибираємося сходами нагору. Пані Бекман чекає на Карла. Вона лежить у кімоно з феніксом на ліжку, схвильована, дивовижно гарна для тих, хто любить дебелих жінок, готова до боротьби.

— Кларо! — шепче Карл. — Навіщо ти так зробила? Ти навмисне здалася!

— Он як? — озивається пані Бекман.

— Безперечно! Я знаю! Присягаюсь тобі…

— Він ще й присягається! Ти, поганцю, спав із касиркою в готелю «Гогенцоллерн»! Гидотна свинюко!

— Я? Це підла брехня! Звідки ти довідалась?

— Бачиш, ти признаєшся!

— Я признаюся?

— Щойно признався! Спитав, звідки я довідалась. А як я могла б довідатись, якби цього не було?

Я співчутливо дивлюся на завзятого плавця Карла Бріля. Він не боїться найхолоднішої води, але тепер він, безперечно, пропав. На сходах я радив йому не встрявати в суперечку, а впасти навколішки й просити в пані Бекман пробачення, ні в чому, звичайно, не признаючись. А він замість того починає дорікати їй явимось паном Клетцелем. У відповідь вона гатить йому кулаком по переніссю. Карл відсахується і хапається рукою за свій дишель, щоб пересвідчитись, чи не йде кров. Потім люто скрикує і як досвідчений борець пригинається, щоб за коси стягти пані Бекман з ліжка, стати їй ногою на потилицю і своїм замашним паском відшмагати її по могутніх сідницях. Я даю йому середньої сили штурхана в зад. Він обертається, ладен накинутись на мене, бачить мої очі, в яких світиться пересторога, бачить мої підняті руки, мої уста, що нечутно промовляють до нього, й отямлюється. В його карих очах знов з’являється людський глузд. З носа в нього хлющить кров. Він ледь киває мені головою, знов обертається, стає навколішки перед ліжком пані Бекман і вигукує:

— Кларо! Я нічим не завинив, але вибач мені!

— Порося! — кричить вона. — Двічі порося! Заплямив моє кімоно!

Вона відсмикує своє дороге запинало. Тепер кров ллється на простирадло.

— Кляте брехло! — лається вона. — І ще й цю мені шкоду зробив!

Я помічаю, що Карл як чесний, щирий чоловік сподівався негайної винагороди за своє стояння навколішки, і тепер його знов охоплює лють. Якщо він, заюшений кров’ю, почне боротьбу, все пропало. Пані Бекман ще, може, й пробачить йому касирку з «Гогенцоллерна», а зіпсоване кімоно — ніколи в світі. Я ззаду наступаю йому на ногу, стискаю рукою його плече й кажу:

— Пані Бекман, він не винен! Він пожертвував собою задля мене.

— Що?