Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ну звичайно, Кларо!

Ми спускаємося сходами в майстерню. Там сидить тюлень під охороною Карлових приятелів. Ми дізнаємося, що він, поки нас не було, спробував зшахрувати, проте Карлові горілчані брати вчасно видерли в нього з рук молоток. Пані Б «кман зневажливо усміхається, і через півхвилини цвях лежить на підлозі. Я граю «Гірські верхи зоря позолотила», і під ці звуки вона велично виходить з майстерні.

— Побратим є побратим, — розчулено каже мені після всього Карл Бріль.

— Справа честі! А нащо вам була та касирка?

— Ну що вже вдієш? — відповідає Карл. — Ви самі знаєте, як часом увечері буває важко на серці! Але я ніколи не думав, що те стерво ще й почне плескати язиком! Більше я з такими не буду лигатися. А ви, любий друже, вибирайте, що хочете! — Він показує на шматки шкіри. — Сам зроблю вам у подарунок черевики на мірку, найвищої якості, які виберете: опойкові — чорні, темно-руді, жовті,— або лаковані, або замшеві.

— Лаковані,— кажу я.

Я заходжу на своє подвір’я і бачу там якусь темну постать. Це знову старий Кнопф. Він щойно повернувся зі свого рейду і, наче не його вважали вже мертвим, лаштується споганити обеліск.

— Пане фельдфебелю, — кажу я і беру його за плече. — У вас тепер для своїх дитячих вибриків є власний надгробок. Користуйтеся ним.

Я підводжу його до пам’ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.

Кнопф витріщає на мене очі.

— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли. Скільки він тепер коштує?

— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев’ять мільярдів.

— І щоб я на нього мочився?

Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх дверей. Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності. Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. І хтось ще й балакає про комунізм! Власність породжує схильність до порядку!

Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільйони років, щоб з амеби, через рибину, жабу, хребетну тварину й мавпу, створити Кнопфа, істоту, наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальною системою кровообігу, з серцевим механізмом, на який можна тільки молитися, з печінкою і нирками, проти яких концерн німецької аніліново-фарбової промисловості — просто сміховинна артіль; і все це диво, яке зветься кадровим фельдфебелем Кнопфом, дбайливо вдосконалювалось мільйони років тільки для того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських хлопців, а потім, отримавши велику державну пенсію, віддавалося пияцтву! Справді, бог часом витрачає багато зусиль нінащо!

Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і дивлюся в дзеркало. Ось іще одне диво природи, яке теж добре не знає, що йому з собою робити. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже навпомацки.

XXIII

Алеєю назустріч мені йде молода жінка. Сьогодні неділя, і я вже бачив її в каплиці. На ній ясно-сірий, гарно пошитий костюм, маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев'єва Терговен, і вона мені якось дивно чужа.

Вона була з матір'ю в каплиці. Я бачив її, бачив Бодендіка, а також Верніке, який аж світився радістю, що досяг такого успіху. Я обійшов весь парк і вже був перестав сподіватися, і раптом Ізабелла сама йде мені назустріч уже майже безлистою алеєю. Я зупиняюся. Вона тендітна, легенька, елегантна, і з нею до мене зненацька повертається вся моя туга, моє щастя і вогонь у крові. Я не можу вимовити й слова. Я знаю від Верніке, що вона одужала, що тіні розвіялись, та й сам відчуваю це. Вона раптом опинилася тут, переді мною, не така, як колись, але вся тут; між нами вже не стоїть хвороба, з моїх рук і очей струмує кохання, а з серця до мозку нечутним вихором здіймається хвиля запаморочення.

Вона поглядає на мене.