Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.

— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?

— Про що?

— Не вдавайте з себе дурника. Про панну Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за ці три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім інша. Цілковитий успіх!

— І це ви називаєте успіхом?

— А як же інакше? Вона повертається до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?

— От і я кажу: ну?

Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.

— Чи ми ще матимемо щастя бачити і його велебність вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи панна Терговен католичка, але, мабуть, так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його велебність теж буде в захваті, що вам пощастило виловити з безмежного хаосу овечку для його отари!

Верніке всміхається.

— Його велебність уже висловив своє задоволення. Панна Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.

Ізабелло, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті й що його мучили не тільки невірні. Ти знала це і зневажала ситих вірних, які з його мук зробили собі вигідну синекуру.

— Вона вже й сповідалася? — питаю я.

— Можливо. Цього я не знаю. А хіба людина повинна сповідатися в тому, що вона зробила, коли була психічно хвора? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.

— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко зауважую я і дивлюся, як цей монтер людських душ вихиляє чарку «Рейнгартсгаузенера». — У нас безумовно неоднакові погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти забув? Адже панна Терговен, мабуть, багато що раптово забула.

Верніке наливає собі й мені.

— Випиймо, поки нема його велебності. Може, запах ладану й священний, але він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:—Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з’явилися вже давно.

Він правду каже. Я сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабелла начебто не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і люто випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.

— Це як землетрус, — спокійно провадить далі певний свого успіху Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови й навіть цілі континенти зникають, а натомість з’являються інші.

— А якщо на морі трапиться ще один землетрус? Тоді все стане навпаки?