Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Нічого, Гердо. Нічого.

Вона кладе на тарілки голубці.

— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?

— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.

— Ради бога, не патякай, а їж!

Я дивлюся на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона змалку звикла бути незалежною, вона знає, чого їй можна сподіватися від життя, і змирилася з цим. Герда має все, чого бракує мені, я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не все до кінця, але те, що вже незаперечне.

— Знаєш, мені багато не треба, — каже Герда. — Малою мене дуже били, а потім я втекла з дому. Тепер мені остогид мій фах, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що мені може трапитись.

— Він марнославний і скупий, — кажу я і відразу ж починаю сердитись на себе, що бовкнув таке.

— Коли думаєш одружитися з кимось, то краще хай він буде такий, ніж розхристаний і марнотратний.

— Ви думаєте одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.

— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним контракт на три роки. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтися без мене.

— Ти змінилася, — кажу я.

— Дурнику! Просто мені треба було на щось зважитися.

— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо ті дешеві талони.

— Скільки їх у вас іще є?

— На півтора місяця.

Герда сміється.

— Я не лаятиму. До того ж ви свого часу заплатили за них стільки, як вони були варті.

— Це була наша єдина вдала біржова операція.

Герда забирає зі столу тарілки. Я дивлюся на неї й кажу: