Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до «Валгалли».

Герда обертається. Вона сміється, проте очі в неї не сміються.

— Чому не ходитимеш? — питає вона.

— Не знаю. Так мені здається. А може, й ходитиму.

— Звичайно, ходитимеш! Чому не ходити?

— Еге ж, чому? — сумно кажу я.

Знизу долинають приглушені звуки електричного п ані-но. Я встаю й підходжу до вікна.

— Як швидко минув цей рік, — кажу я.

— Еге ж, — погоджується Герда і пригортається до мене. — Так завжди буває. Сподобається жінці хтось, і неодмінно виявиться, що він такий, як ти, — не підходить їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!

— Нічого.

Герда сміється.

— І не намагайся зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. А тепер іди! Стривай, візьми ось це.

Герда виймає медальку й дає мені.

— Що це? — питаю я.

— Чоловік, що переносить людей через воду. Він дає щастя.

— А тобі він дав щастя?

— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й дав. А тепер іди.

Вона випихає мене з кімнати й замикає за мною двері.

Я спускаюся сходами. На подвір'ї мені трапляються назустріч дві циганки. Вони тепер беруть участь у програмі ресторану. Жінки-борці давно вже поїхали.

— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.