Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Може статися й таке. Але це майже завжди буває в інших випадках — коли разом із шизофренією розвивається ідіотизм. А хіба ви цього бажаєте панні Терговен?

— Я бажаю їй усього найкращого.

— Отож-бо!

Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, що стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, заслинені, у власному бруді.

— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.

— Думаю, що все буде гаразд. Це один із тих випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. В матері і в дочки таке почуття, яке іноді з’являється в схожій на їхню ситуації після чиєїсь смерті: їх наче обдурено, наче вони осиротіли й тому стали ближчі одна одній, ніж були раніше.

Я вражено дивлюся на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це напівжартома.

— Сьогодні ви матимете змогу переконатися в цьому, — додає Верніке. — Мати й дочка вийдуть до столу.

Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає нагода помучити себе, вона не так легко відмовиться від неї.

З’являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд людяний. Потім приходять мати з дочкою, і починається банальна розмова цивілізованих людей. Матері близько сорока п'яти років. Це досить огрядна, не дуже вродлива жінка, що так і сипле легкими округлими фразами. В неї на все готова відповідь.

Я спостерігаю за Женев’євою. Іноді на коротку мить мені здається, ніби крізь її риси, проступає інше обличчя — тієї, що втонула в ній, кохане, натхненне, розгублене, але його відразу ж заливають хвилі розмови про санаторій, збудований за вимогами сучасної медицини, — обидві жінки називають лікарню тільки санаторієм, — про чудовий краєвид і старовинне місто, про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та в Голландії, про важкі часи, про необхідність сіри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що колись так вражало і хвилювало мене. Все це потонуло, ніби його ніколи й не було.

Я скоро прощаюся.

— До побачення, панно Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете.

Вона киває головою.

— Хіба ви не прийдете ввечері ще раз? — питає мене Верніке.

— Прийду, до вечірні.

— То прошу до мене на чарку вина. Сподіваюся, що ви теж завітаєте, шановні пані?

— Залюбки, — відповідає Ізабеллииа мати. — Ми однаково прийдемо до вечірні.

Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Тьмяне світло облудне. Я бачив у каплиці Ізабеллу. Над її косами тремтіло сяйво свічок. Вона майже не рухалась. Коли озивався орган, обличчя хворих оберталися вгору і ставали наче бліді пласкі місяці. А ІзабелЛа молилася: вона була здорова.

Після вечірні теж не легшає. Мені щастить перехопити Женев’єву на порозі каплиці, і я виходжу з нею в парк. Ми йдемо алеєю. Я не знаю, про що говорити. Женев’єва щільніше загортається в пальто.