Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Що ви верзете! Тоді вони вже не нові. Я вимагаю, щоб мій ви поставили під дах. На солому.

— А чом би вам не поставити його собі в помешкання? — питає Георг. — Узимку він був би захищений і від холоду.

— Ви збожеволіли?

— Анітрохи. Є багато поважних людей, які навіть домовини тримають у помешканнях. Переважно святі і жителі Південної Італії. А чимало людей цілими роками використовують їх як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли напивається так, що не може дійти додому.

— Нічого не вийде, — вирішує Кнопф. — Ті відьми не дадуть! Камінь залишиться тут! І щоб йому не було ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуйте його! На свій кошт!

Мені набридає його фельдфебельський тон.

— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю я. — Чи він гаразд відполірований, чи рівняється на свого сусіда, чи добре втягує цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на цьому, Генріх Кроль міг би щоранку, надягти мундир, доповідати вам, що надгробок готовий до огляду. Це б для нього напевне була втіха.

Кнопф похмуро дивиться на мене.

— На світі краще б велося, якби в нас дужче трималися прусської дисципліни, — відповідає він і гучно відригує.

Дух горілки з гуральні Ротша заповнює всю кімнату. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує ще раз, уже тихіше й мелодійніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового фельдфебеля у відставці, обертається, мало не падає, але все-таки втримується на ногах, упевнено перетинає подвір’я, виходить на вулицю й завертає ліворуч — до найближчої пивниці. В кишені в нього останні мільярди, які ще мала родина.

Герда стоїть біля спиртівки й підігріває голубці. Вона гола, тільки на ногах у неї зелені розтоптані капці й через праве плече перекинутий кухонний рушник у червону клітинку. Пахне капустою, смальцем, пудрою і парфумами, за вікном звисає червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубими очима осінь.

— Як добре, що ти ще раз прийшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.

— Вибираєшся?

Герда стоїть собі далі перед спиртівкою, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.

— Еге ж, — відповідає вона. — А тебе цікавить це?

Вона обертається й дивиться на мене.

— Цікавить, Гердо, — кажу я. — І куди ж ти переїздиш?

— До готелю «Валгалла».

— До Едуарда?

— Так, до Едуарда.