Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Сестра виловила брилика й тепер поспішає до нас у своїх широчезних черевиках, мов сама доля. Ізабелла стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.

— Надягніть брилика, мадемуазель, — каже сестра.

Ізабелла бере в неї брилика, але не надягає його. Вона

повертається і, не озираючись, рушає до корпусу.

Почалося все це одного дня на початку березня, коли Женев'єва раптом підійшла до мене в парку й завела зі мною розмову, ніби ми вже давно були знайомі. В цьому не було нічого дивного: в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба, тут не зважають на формальності, розмовляють коли хочуть, без довгого вступу. Говорять відразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, — то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати когось чи щось пояснювати: просто зустрічаються й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден із них не слухає, що каже інший. Наприклад, папа Григорій VII, маленький кривоногий чоловічок, ніколи не сперечається. Йому не треба нікого переконувати, що він папа. Він Григорій VII, і годі. Йому багато клопоту завдає Генріх Лев — адже Каносса недалеко, він про це часом каже. Його не бентежить те, що його співрозмовник — чоловік, який вважає, ніби він скляний, і кожного просить не штовхнути його, бо в нього вже й так тріщина, — вони говорять кожен про своє, Григорій про короля, що мусить покаятись у самій сорочці, а скляний чоловік про те, що він не витримує сонця, бо воно віддзеркалюється в ньому; потім Григорій дає своє папське благословення, а скляний чоловік скидає на мить хусточку, яка оберігає від сонця його прозору голову, і вони прощаються з ввічливістю минулих сторіч. Тому я не здивувався, коли Женев’єва підійшла до мене й озвалася; мене тільки вразила її врода, бо тоді вона саме була Ізабеллою.

Вона довго розмовляла зі мною. Одягнена вона була в легеньке світле хутряне пальто, що коштувало не менше, як десять або й двадцять надмогильних хрестів із найкращого шведського граніту, й у вечірню сукню, а взута в золоті сандалі. Була одинадцята година ранку, і в світі по той бік муру ніхто б у цю пору не вийшов надвір у такому вбранні. А тут воно лише хвилювало: ця дівчина наче прилинула сюди на парашуті з якоїсь чужої планети.

Того дня то сяяло сонце, то лив дощ, то здіймався вітер, то раптом западала тиша. Все переплуталось: одну годину був березень, потім починався квітень, далі йшло трошкй травня і червня. А тоді ще звідкись з’явилася Ізабелла, справді звідкись, із того світу, де кінчаються межі, де світло розуму, спотворене, як мерехтливе північне сяйво, повисло на небі, що не знає ні дня, ні ночі,— тільки відблиск самого себе, відблиск відблиску, тьмяне світло потойбічного, світло не обмеженого в часі простору.

Вона бентежила мене з самого початку — на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, але це додало мені не почуття вищості й волі, а тільки цинізму й відчаю. Тому я сидів і не зводив із неї погляду, вона ніби ширяла в повітрі, як пушинка, а я насилу йшов, спотикаючись, за нею. Крім того, в її словах часто прозирала дивна мудрість, тільки якась зміщена: за нею несподівано відкривалася така далечінь, що аж серце завмирало, та не встигав погляд зупинитися на ній, як її знов затягало туманом, і Ізабелла була вже десь-інде.

Вона поцілувала мене першого ж дня, так просто, ніби не надавала поцілункові ніякого значення; але це не завадило мені відчути його. Я відчув поцілунок, він схвилював мене, та моє почуття розбилось, як хвиля об прибережний риф, — я зрозумів, що він призначений зовсім не мені, а комусь іншому, якомусь образові її уяви — Рольфові чи Рудольфові, а може, навіть не їм, може, то були тільки імена, які винесли на поверхню темні підземні джерела її свідомості, і вони не мали там коріння, не мали стосунку ні до неї, ні одне до одного.

Відтоді вона з’являлася в парку майже щонеділі, а коли йшов дощ, то приходила до церкви. Я мав дозвіл від старшої сестри після служби вправлятися на органі, коли захочу. В погану погоду я завжди залишався там. Насправді то були не вправи — для цього я надто погано грав; я робив те саме, що на піаніно: фантазував для себе, виливав, як міг, свою душу, свої мрії, свою тугу за невідомим, за майбутнім, за нездійсненним, за самим собою. А для цього не треба було особливого вміння. Ізабелла часом приходила зі мною й слухала мою гру. Вона сиділа внизу в мороці, в різнобарвні шибки стукотів дощ, звуки органа линули над її темноволосою головою, — я не знав, про що вона думає, мене охоплював якийсь дивний, трохи сентиментальний настрій, та потім раптом за всім цим поставав крик, страх і німота, поставало питання: «Чому?» Я все це відчував і відчував також незбагненну самотність земного створіння, коли ми отак сиділи в порожній церкві, заповненій присмерком і звуками органа, сиділи тільки вдвох, наче лишилися самі в цілому світі, з’єднані сутінками, акордами й дощем і, незважаючи на це, навіки чужі одне одному: між нами не існувало жодного містка, ми не мали змоги порозумітися, не мали й потрібних для цього слів — тільки десь на межі нашого життя блимали сторожові вогники, які ми бачили і кожне по-своєму не розуміли, наче глухонімі сліпці, що й говорили, і чули, і бачили, а тому були ще набагато нещасніші й безпорадніші. Що викликало в неї бажання прийти до мене? Я не знав цього й ніколи не знатиму — причина похована під лавинами і зсувами, — але я й не розумів, чому, незважаючи ні на що, ці дивні стосунки так хвилювали мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли розмовляє зі мною, і все-таки ці зустрічі пробуджували в мене поривання до чогось незнаного, бентежили мене, робили інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.

До мене підходить маленька на зріст сестра.

— Старша сестра хотіла б поговорити з вами.

Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Може, котрась із сестер підглядала за нами, і старша сестра хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабелли корисно бути в товаристві.

Старша сестра приймає мене у своїй вітальні. Тут пахне воском для підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Старша сестра, худорлява енергійна жінка, вітається зі мною ласкаво: вона вважає мене бездоганним християнином, що любить бога й вірить у силу церкви.

— Скоро травень, — каже вона й дивиться мені просто у вічі.

— Так, — відповідаю я і розглядаю білі як сніг завіси та голу блискучу підлогу.

— Тому ми й подумали, чи не влаштувати нам травневі молебні.

Я мовчу, але в мене відлягає від серця.

— У міських церквах тепер щовечора о восьмій годині будуть молебні,— пояснює старша сестра.

Я киваю головою. Я знаю ті молебні. В присмерку струмує ладан, блищить дароносиця, а після відправи молодь ще довго гуляє на цвинтарях під старими деревами, де гудуть хрущі. Правда, я на них ніколи не ходжу, проте пам’ятаю їх ще з довоєнних часів. Тоді починалися мої перші пригоди з молодими дівчатами — дуже бентежні, таємничі й невинні. Але я не маю ніякого бажання цілий місяць приходити сюди щовечора о восьмій годині, щоб грати на органі.