Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Від неї не дичавієш, а тупішаєш.

— Ще гірше. Це не робота для члена верденбрюкської академії поетів. Хіба може в людини лишитися подив, жах, глибока пошана до смерті, коли оцінюєш її на гроші або на пам’ятники?

— На тебе ще стане і подиву, і жаху, і глибокої пошани, — каже Георг. — Але я розумію тебе. А тепер ходімо до Едуарда й мовчки вип’ємо чарку за впокій душі старого вояки.

Надвечір ми повертаємось додому. Через годину в помешканні Кнопфів зчиняється галас.

— Земля йому пером, — каже Георг. — Ходімо, скажемо, як годиться, слово втіхи.

— Сподіваюся, вони дошили свої жалобні сукні. Це єдине, що їх може втішити цієї миті.

Двері не замкнені. Ми відчиняємо їх, не дзвонячи, і зупиняємось на порозі, вражені несподіваною картиною. Серед кімнати стоїть Кнопф — одягнений, з ціпком у руці. За трьома швацькими машинками збилися в купу його дружина й дочки. Кнопф, люто крекчучи, лупцює їх ціпком. Однією рукою він тримається за шийку найближчої машинки, щоб мати добру опору, а другою орудує своєю зброєю. Сили у Кнопфа в руках мало, але він робить що може. Довкола на підлозі розкидані жалобні сукні.

Зрозуміти, в чім річ, дуже легко. Горілка, замість убити, так оживила фельдфебеля, що він одягся і, мабуть, налаштувався у свій звичайний обхід пивниць. Оскільки йому ніхто не сказав, що він смертельно хворий, а дружина зі страху перед ним не покликала священика приготувати його до вічного царства, Кнопфові й на думку не спадало, що він може померти. Він уже витримав стільки нападів, що цей для нього був тільки один із багатьох. Тому його лють цілком зрозуміла: хто б зрадів, побачивши, що родина вже зарахувала його до мертвих і витрачає останні гроші на жалобне вбрання?

— Кляте кодло! —хрипить Кнопф. — Мабуть, раді, правда? Я вас провчу!

Він не влучив у дружину і аж сичить з люті. Дружина схопилася за ціпок і тримає його.

— Але ж, старий, ми повинні були приготуватися, лікар…

— Твій лікар — ідіот! Пусти ціпок, сатано! Пусти, кажу тобі, тварюко!

Маленька, опасиста пані Кнопф і справді випускає з рук ціпок. Кнопф сичить, як качур, і знов замахується на дружину, проте влучає в дочку. Жінки могли б легко роззброїти немічного фельдфебеля, але він тримає їх у покорі, як колись своїх рекрутів. Тепер за ціпок схопилися дочки і з сльозами на очах намагаються щось пояснити батькові. Та Кнопф не хоче й слухати.

— Пустіть ціпок, диявольське кодло! Я вам покажу, як розтринькувати гроші, викидати їх на вітер!

Ціпок знову вільний. Кнопф замахується, проте ні в кого не влучає і, втративши рівновагу, падає на коліна. Під ніц-шевськими вусами в нього виступає піна, він підводиться, щоб, згідно з заповіддю Заратустри, лупцювати й далі свій гарем.

— Тату, ви помрете, як будете так хвилюватися! — кричать крізь сльози дочки. — Заспокойтеся! Ми раді, що ви живі! Приготувати вам кави?

— Кави? Я вам покажу каву! Я вас повбиваю, диявольське насіння! Розтринькати стільки грошей…

— Але ж, тату, все це можна знову продати!

— Продати? Я тебе напродаю, стерво!

— Але ж, старий, за них іще не заплачено! — кричить У розпачі пані Кнопф.