Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Нічого не ясно. Наукою доведено тільки те, що рано помирають шофери.

— Чому це?

— Від випарів бензину. Повільне отруєння.

Господар з’являється із чимось схожим на італійський салат. Досі він був сонний і млявий, а тепер запалився спортивною цікавістю. Звідки він узяв салат із майонезом — незрозуміло. Салат навіть свіжий. Мабуть, господар пожертвував частиною власної вечері. Я з’їдаю ще й салат і виходжу з пивниці. У шлунку в мене пече, він ніби й досі порожній, і на серці теж не полегшало.

Вулиці сірі, тьмяно освітлені. І скрізь стоять жебраки. Це не ті жебраки, що були колись, — це інваліди, хворі на трясучку, безробітні і старі, тихі люди, обличчя в яких ніби зліплені з безбарвного зім’ятого паперу. Мені раптом стає соромно, що я так безглуздо нажирався. Коли б я все те, що поглинув у пивниці, віддав двом чи трьом із них, вони б хоч один вечір були наїдені, а я однаково не відчував би себе голоднішим, ніж тепер. Я дістаю з кишені решту грошей і роздаю жебракам. їх залишилось у мене небагато, та я й не збіднію від цього: завтра о десятій годині ранку оголосять новий курс долара, і вони стануть на четвертину дешевші, ніж сьогодні. Восени скоротечні сухоти в німецької марки розвиваються вдесятеро швидше. Жебраки знають це і відразу зникають, бо дорога кожна хвилина: ціна тарілки юшки може за годину підскочити на кілька мільйонів марок.

Усе залежить від того, чи господареві завтра треба буде знов закупляти продукти, чи ні,— і ще від того, чи він ділок, чи й сам жертва інфляції. Коли господар жертва, то для ще дрібніших жертв він просто манна небесна, бо завжди запізнюється підвищувати ціни.

Я йду далі. З міської лікарні виходить кілька чоловік. Вони ведуть жінку, в якої права рука покладена в лубок і високо забинтована. Від жінки тхне ліками. Лікарня стоїть у темряві, ніби фортеця світла. Світяться майже всі вікна: мабуть, кожна палата заповнена. Під час інфляції вмирає багато людей. Нам це теж відомо.

На Головній вулиці я завертаю ще до бакалійної крамнички, яка часто буває відчинена довше, ніж інші. У нас угода з господинею крамнички. Ми поставили її чоловікові надгробок середньої величини і за це маємо право набрати в її крамниці на шість доларів товарів, розраховуючись за них марками за курсом долара на друге вересня. Це продовжена форма товарообміну. Зрештою, обмін уже давно в моді. Міняють старі ліжка на канарок і різні дрібнички, порцеляну на ковбасу, коштовності на картоплю, меблі на хліб, піаніно на шинку, використані леза для гоління на лушпиння з овочів, старі хутра на перешиті військові шинелі, речі померлих на харч. Георг місяць тому мав нагоду придбати майже новий смокінг, коли продавав надломлену мармурову колону на постаменті, але з важким серцем відмовився від нього тільки через свою забобонність: він думає, що в речах померлого довгий час залишається щось від колишнього господаря. Вдова запевняла його, що віддавала смокінг у хімічну чистку і пара хлору вигнала з кожної згортки все, що залишилось від небіжчика. Георг довго вагався, бо смокінг був саме на нього, але все ж таки відмовився.

Я натискую на ручку. Крамниця замкнена. Ну звичайно, думаю я і. голодними очима дивлюся на виставлені у вітрині товари. Потім стомлено рушаю додому. На подвір’ї лежить шість невеликих плит з пісковику. Вони ще незаймані, на них не видовбано імен. їх виготовив Курт Бах. Правда, це образа для його хисту — виконувати звичайну каменярську роботу, та поки що в нас немає замовлень на левів і на пам’ятники полеглим, тому Курт виготовляє на запас маленькі дешеві плити, які нам завжди потрібні, а надто тепер, восени, коли, як і навесні, люди мертимуть, як мухи. Про це подбають грип, голод, погана їжа й нестача сили опору в організмі.

За дверима Кнопфової квартири приглушено цокотять машинки. Крізь скляні шибки в дверях із кімнати, де шиють жалобні сукні, видно світло. Вікно в кімнаті старого Кноп-фа темне. Мабуть, він уже помер. Треба було б поставити йому на могилу чорний обеліск, думаю я, цей зловісний кам’яний палець, що показує на небо. Для Кнопфа він був другою вітчизною, а продати цього чорного звинувача не могли вже два покоління Кролів.

Я йду в контору.

— Заходь сюди! — гукає Георг зі своєї кімнати, зачувши мої кроки.

Я відчиняю двері і вражено зупиняюся. Георг, як завжди, сидить у кріслі, розіклавши перед собою ілюстровані журнали. «Літературний гурток елегантного світу», членом якого він є, саме прислав йому нову пайку споживи. Та це ще не все. Георг сидить у смокінгу, в накрохмаленій сорочці і навіть у білому жилеті — достоту малюнок з журналу «Неодружений джентльмен».

— Он як! — кажу я. — Жадоба розваг заглушила в тобі голос інстинкту. Смокінг від удови!

— Зовсім ні! — Георг самовдоволено потягається. — Все, що ти бачиш тут, — тільки доказ того, що жінки багато винахідливіші за нас. Це інший смокінг. Удова виміняла його за свій у якогось кравця й таким чином заплатила мені, не вразивши моєї делікатності. Дивися — смокінг удови мав сатинову підшивку, а цей — із чистого шовку. І сидить він на мені краще, не тисне під пахвами. Через інфляцію обидва смокінги коштують у золотих марках однаково, проте цей елегантніший. Так у виняткових випадках делікатність навіть винагороджується.

Я оглядаю його. Смокінг добрий, але теж не зовсім новий. Я не хочу бентежити Георга й тому не кажу йому, що ця річ теж, певне, від небіжчика. Але що в нас, врешті, не від небіжчиків? Наша мова, наші звички, наші знання, наші сумніви — хіба не від них? Правда, на війні, особливо останнього року, Георг носив стільки мундирів з мертвих, часом із бляклими плямами від крові й залатаними дірками від куль, що тепер у ньому озивається не лише підвищена чутливість, а й протест і бажання миру. А символом миру для нього є змога не носити більше вбрання з небіжчиків.

— Що поробляють кіноакторки Женні Портен, Ерна Морена і незрівнянна Лія де Путті? — питаю я.

— У них ті самі турботи, що й у нас, — відповідає Георг. — Вони намагаються якомога швидше обернути гроші в реальні цінності: в машини, хутра, тіари, у собак, у будинки, акції і у власників кінофабрик. їм тільки легше це зробити, ніж нам.

Він любовно розглядає фотографію з життя Голлівуда — зображення надзвичайно елегантного бенкету. Чоловіки на фотографії, як і Георг, у смокінгах або в фраках.

— Коли в тебе буде фрак? — питаю я.