Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я бачу, що не впораюся з ним, і тому, як тільки шпроти в бляшанці кінчаються, іду до своєї кімнати. Але й тут не можу вилити свої почуття, навіть за піаніно — адже у флігелі помирає або вже помер фельдфебель, — а жалобних маршів, які мені тільки й можна тепер грати, у мене й так повна голова.

XXII

У спальні старого Кнопфа з’являється раптом привид. Минає добра хвилина, поки я крізь вікно, у шибках якого віддзеркалюється полудневе сонце, впізнаю, що то сам фельдфебель. Отже, він живий і дочвалав від ліжка до вікна. Сіра голова, сіра нічна сорочка, очі втупились у світ за вікном.

— Глянь, — кажу я Георгові,— він не бажає помирати там, де його поклали. Старий бойовий кінь хоче востаннє подивитися в той бік, де розташовані верденбрюкські гуральні.

Ми спостерігаємо за Кнопфом. Вуса його звисають з-під носа віхтями. Очі зблякли. Він ще якусь мить дивиться надвір, потім відвертається.

— Це був його останній погляд, — кажу я. — Кого не зворушить, що навіть такий черствий живолуп хоче ще раз поглянути на світ, перше ніж залишити його назавжди. Тема для Гунгермана, громадського поета.

— Кнопф кидає ще один погляд на світ, — каже Георг.

Я залишаю ротатор «Престо», на якому розмножую каталог для агентів нашої фірми, й підходжу до Георга. Фельдфебель знов стоїть біля вікна. Крізь блискучу шибку видно, як він щось підіймає вгору і п’є.

— Ліки, — зауважую я. — Як навіть найжалюгідніша руїна чіпляється за життя! Ще одна тема для Гунгермана.

— То не ліки, — заперечує Георг, у якого зір гостріший, ніж у мене. — Ліків не продають у горілчаних пляшках.

— Що?

Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча шибка не заважає, і я бачу, що Георг не помилився: старий Кнопф п’є щось справді з горілчаної пляшки.

— Це його дружині спала чудова думка давати Кнопфові воду в пляшках з-під горілки, щоб йому легше було пити, — кажу я. — Адже в кімнаті горілки більше немає, її всю обшукали.

Георг хитає головою.

— Якби то була вода, Кнопф давно вже шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я знаю старого, він водою лише умивався, та й то неохоче. Це горілка, яку йому десь таки пощастило заховати від обшуку, і ти, Людвігу, маєш перед собою величне видовище: людина мужньо крокує назустріч своїй долі. Старий фельдфебель хоче загинути на полі бою, вчепившись рукою ворогові в горло.

— Може, покликати його дружину?

— Ти гадаєш, що вона зможе відібрати в нього пляшку?

— Ні.

— Лікар сказав, що він проживе щонайбільше кілька днів. То хіба не однаково?

— Як для кого. Одна справа для християнина, а інша — для фаталіста. Пане Кнопфе! — гукаю я. — Пане Кнопфе!