Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Після того, як я побуваю в смокінгу на своєму першому бенкеті. Задля цього я поїду в Берлін. На три дні! Коли-небудь, як скінчиться інфляція і гроші знов стануть грошима, а не водою. Поки що ж, як бачиш, я готуюся до цього.

— Тобі бракує лакованих черевиків, — кажу я, роздратований, на свій подив, його світською самовдоволеністю.

Георг витягає з кишені жилета золоту монету в двадцять марок, підкидає її вгору, ловить і мовчки ховає назад. Я стежу за ним із пекучою заздрістю. Ось він сидить переді мною, не переобтяжений турботами, з кишені на грудях у нього стирчить сигара — вона не здаватиметься йому гіркою, мов жовч, як здавалась мені бразільська сигара Верніке, навпроти живе Ліза, і вона до безтями закохана в нього просто тому, що він син людей, які вже мали своє підприємство, коли її батько перебивався випадковими заробітками. Ліза дівчинкою захоплювалась Георгом, бо він носив білий виложистий комірець і матроський кашкетик на кучерявій іще на той час голові, а сама вона ходила в сукенці, перешитій зі старої материної спідниці,— і це захоплення залишилося в Лізи й досі. Георгові нічого більше не треба робити, щоб скорити її. Ліза, певне, навіть не помічає, що він лисий, — для неї він усе ще той самий міщанський принц у матроському костюмчику.

— Добре тобі,— кажу я.

— Я й заслужив, щоб мені було добре, — відповідає Георг і складає докупи журнали модного літературного гуртка. Потім дістає з підвіконня бляшанку шпротів і показує на окраєць хліба та грудку масла. — Ти не проти скромної вечері з краєвидом на нічне життя невеличкого міста?

Це ті самі шпроти, дивлячись на які у крамниці на Головній вулиці, я ковтав слину. А тепер раптом відчуваю, що не можу їх бачити.

— Ти дивуєш мене, — кажу я. — Чому ти вечеряєш дома? Чому не йдеш, маючи таке вбрання, їсти кав’яр та устриці в колишній готель «Гогенцоллерн», а теперішній «Рейхс-гоф»?

— Я люблю контрасти, — відповідає Георг. — А то як би я міг жити — торговець надгробками в маленькому місті, з тугою за великим світом?

Він стоїть біля вікна у всій своїй пишноті. Раптом із того боку вулиці долинає хрипкий вигук захоплення. Георг обертається анфас і закладає руки в кишені штанів, щоб краще було видно білий жилет. Ліза тане, наскільки вона взагалі здатна танути. Вона загортається в кімоно, виконує щось схоже на арабський танець, скидає кімоно і раптом зупиняється гола, вирізняючись темним обрисом проти лампи, потім знов накидає на себе кімоно, ставить лампу поруч і стає, як була, теплою, смаглявою, оздобленою журавлями. На її жадібних устах з’являється білозуба усмішка, ніби вона тримає в роті гарденію.

Георг, як паша, приймає поклоніння і дозволяє мені, мов євнухові, якого не беруть до уваги, бути присутнім при цьому. За цю єдину мить його становище знов стало таким самим міцним, як було в дитинстві, коли він, хлопчик у матроському костюмчику, страшенно імпонував обідраному дівчиськові. До того ж Лізу, яка серед спекулянтів «Червоного млина» почуває себе як дома, смокінгом не здивуєш; але смокінг на Георгові — це, звичайно, щось зовсім інше. Чисте золото.

— Добре тобі,— знов кажу я. — І так усе просто! Хай Різенфельд перекушує собі жили, пише вірші чи навіть зруйнує свій завод — він однаково не досягне того, чого ти до-сяг у ролі манекена.

Георг киває головою.

— Це таємниця. Та тобі я її відкрию. Ніколи не шукай складних шляхів там, де є й проста дорога. Це одне з най-мудріших життєвих правил. Але його дуже важко застосовувати. А надто інтелігентам і романтикам.

— І що ще?

— Більше нічого. Проте ніколи не роби з себе Геркулеса думки, якщо того самого наслідку можна досягти новими штаньми. Так ти не дратуєш свого партнера, йому не треба силкуватися, щоб дотягтись до тебе, ти залишаєшся спокійним, незворушним, і те, до чого ти прагнеш, саме падає тобі, образно кажучи, в руки.

— Не закапай шовкових вилог, — кажу я. — Зі шпротів тече олія.

— Твоя правда. — Георг скидає смокінг. — Не треба ніколи зловживати своїм щастям. Це ще одне варте уваги правило.

Він знов береться до шпротів.

— Чому б тобі не написати серію гасел для календарів? — питаю я. Легковажний виголошувач життєвої мудрості починає мене дратувати. — Шкода, що такі банальності йдуть на вітер.

— Я дарую їх тобі. Для мене вони стимули, а не банальності. Хто від природи меланхолік, та ще й має такий фах, той мусить робити все можливе, щоб підбадьорити себе, й не повинен бути перебірливий. Це ще одне правило.