Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Про що тільки не скажеш так, думаю я, відкладаючи сигару вбік.

— Людський мозок! — майже мрійливо вигукує Верні-ке. — Колись я хотів стати матросом, мандрівником, дослідником предковічних лісів — просто смішно! Адже найбільші пригоди тут! — Він стукає себе по лобі.— Я вже, здається, колись казав вам про це.

— Так, — відповідаю я, — і не раз.

Під ногами в мене шурхотить зелене лушпиння з каштанів. Закоханий, як дурень, думаю я. Що розуміє про це той нудний раб фактів? Коли б усе було так просто! Я завертаю до брами і мало не зачіпаю жінку в хутряній накидці, що повільно йде мені назустріч. Це не пацієнтка з закладу. Я вдивляюся в темряві у її бліде невиразне обличчя. Від неї пахне парфумами.

— Хто це? — питаю я сторожа біля входу.

— Якась дама до доктора Верніке. Вона вже кілька разів була тут. Здається, хтось із її родичів лікується в нас.

Мати, думаю я, сподіваючись у душі, що це неправда. Вийшовши за браму, я зупиняюсь і дивлюся на заклад. Мене охоплює лють, гнів від того, що я опинився в такому смішному становищі, якесь жалюгідне співчуття до самого себе, — але врешті все це минає і залишається тільки безпорадність. Я прихиляюся до каштана, відчуваючи всім тілом його холодний стовбур, і не знаю, чого я хочу й до чого прагну.

Потім рушаю далі, і від швидкої ходи мені легшає. Нехай вони собі базікають, Ізабелло, думаю я, нехай глузують із нас, як з дурних! Люба моя, солодка, життя моє, вільна крилата істото, що впевнено ступаєш там, де інші тонуть, і тихо линеш там, де вони гупають солдатськими чобітьми, але заплутуєшся в павутинні, якого інші не бачать, і оббиваєш до крові душу об непомітні їм межі,— чого вони хочуть від тебе? Навіщо вони так жадібно прагнуть знов затягти тебе до свого світу, до нашого світу, чому вони не дають тобі пурхати метеликом по той бік причин і наслідків, часу і смерті? З ревнощів? Чи тому, що нічого не знають? Чи, може, правду каже Верніке, що він повинен тебе врятувати від чогось іще гіршого, від безіменного страху, який ще настав би, більший за той, що він сам викликав у твоїй душі, врятувати від животіння в безпросвітному ідіотизмі? Та хіба він упевнений, що зможе тебе врятувати? Хіба він упевнений, що своїми спробами врятувати не занапастить тебе або не штовхне передчасно до того, від чого хоче врятувати? Кому це відомо? Що знає цей розумник, цей збирач метеликів про лет і про вітер, про небезпеку й про чари днів і ночей без простору й часу? Хіба він уміє передбачати майбутнє? Хіба він пив коли-небудь місяць? Хіба йому відомо, що рослини можуть кричати? Він сміється з усього цього. Для нього це тільки захисна реакція на брутальну подію, свідком якої стала пацієнтка. Але хіба він пророк, який передбачає, що має статися? Хіба він бог, який знає, що буде далі? Що він знає хоч би про мене? Що було б добре, якби я трохи закохався? А що я сам знаю про це? Ось почуття моє прорвалось, і тече, і не має кінця, а хіба я сподівався, що таке станеться? Як можна бути комусь таким відданим? Адже я ніколи не дозволяв собі цього в часи, які тепер стали такі самі далекі, як недосяжний схід сонця на обрії. Але чого я нарікаю? Чого боюся? Хіба не може все скінчитися гаразд? Ізабелла одужає і…

На цьому я спотикаюся. Що тоді? Хіба вона не поїде звідси? Хіба не з’явилась тут раптом мати — в хутряній накидці, з ледь чутним запахом парфумів, із ріднею десь на задньому плані і з претензіями на свою дочку? Хіба Ізабелла тоді не буде втрачена для мене, людини, яка не здатна навіть зібрати грошей на костюм? Може, я тому так і хвилююся? З тупого егоїзму, а все інше — тільки декорація?

Я заходжу до пивниці. Там сидять кілька шоферів, у хвилястому дзеркалі коло буфету я бачу видовжений відбиток свого обличчя, а в заскленій вітрині — з півдесятка черствих булочок із сардинами, які вже так висохли, що в них аж хвости позадиралися вгору. Я почуваю себе так, ніби в животі в мене бездонна, невситима прірва. Я випиваю чарку хлібної горілки, з’їдаю булочки з сардинами, потім беру ще кілька бутербродів із давнім засохлим швейцарським сиром; на смак він огидний, але я запихаю його в рот і заходжуюсь біля ковбасок, таких червоних, що, здається, вони ось-ось заіржуть, — та від цього я стаю тільки ще нещасніший і голодніший. У мене таке почуття, що я з'їв би весь буфет.

— Ну й апетит у вас, чоловіче добрий, — зауважує господар.

— Еге ж, — кажу я. — У вас ще є що-небудь?

— Горохова юшка. Густа горохова юшка, а коли ще накришити в неї хліба…

— Гаразд, давайте її сюди.

Я поглинаю юшку, і господар з власної волі приносить мені на додачу окраєць хліба, намащений смальцем. Я уминаю й хліб і почуваю себе ще голоднішим і нещаснішим, ніж був. Шофери зацікавлено дивляться на мене.

— Я колись знав чоловіка, який міг з’їсти за одним разом три десятки крутих яєць, — каже котрийсь із них.

— Не може такого бути. Він би зразу помер, це доведено наукою, — заперечує другий.

Ще один апостол науки! Я люто поглядаю на нього й питаю:

— А ви самі бачили, щоб хтось помер від цього?

— Це й так ясно.