Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Він здивовано зводить на мене очі.

— Он як, ви знаєте про це? Ні, не так. Ви прийдете самі! Тільки не зволікайте.

Я нічого не відповідаю йому. Ми щиро прощаємось, і я рушаю до Верніке. З дерев спадає листя і тріпоче в повітрі, ніби кажани. Пахне землею і осінню. Де поділося літо? Промайнуло, ніби його й не було, думаю я.

Верніке відсуває вбік стос паперів.

— Ви бачили панну Терговен? — питає він.

— Тільки в каплиці.

Він киває головою.

— Поки що вам не треба піклуватися про неї.

— Чудово, — кажу я. — Будуть іще якісь накази?

— Не вдавайте з себе наївного. Ніякі це не накази. Я роблю те, що вважаю за потрібне для своїх хворих. — Він пильно приглядається до мене. — А ви часом не закохані?

— Закоханий? У кого?

— У панну Терговен. А в кого ж? Вона таки гарненька. От чорт, я навіть не подумав раніше про таку можливість.

— Я також. Про яку можливість?

— Ну, то все гаразд. — Він сміється. — До того ж вам би це не зашкодило.

— Он як? — кажу я. — Досі я думав, що тут лише Бодендік заступає бога. А тепер бачу, що й ви теж. Ви так добре знаєте, що кому шкодить, а що не шкодить.

Хвилину Верніке мовчить.

— Отже, таки закохані,— каже нарешті він. — Ну що ж! Шкода, що я не міг підслухати! Саме вас! То, певне, були чудові діалоги ідіотів. Беріть сигару. Ви помітили, що вже осінь?

— Так, — кажу я. — Щодо осені, то я з вами згоден.

Верніке простягає мені скриньку з сигарами. Я беру одну, бо коли відмовлюся, то він скаже, що це теж ознака моєї закоханості. Мені раптом стає так тяжко на душі, що хоч вішайся. Та все-таки я запалюю сигару.

— Я, мабуть, повинен дати вам деякі пояснення, — каже Верніке. — Причина в матері! Вона знов приїздила сюди на два дні. І нарешті все розповіла. Чоловік помер давно; мати молода і вродлива; приятель дому, в якого дочка теж закохалася; мати і приятель дому необережні; дочка ревнуй; вона застає їх у дуже інтимній ситуації, а може, Гі давно вже стежила за ними, — розумієте?