Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Навіщо ви стільки вовтузилися з тими трупами? — питає Георг. — Це ж треба було їх усіх викопувати та переносити. Поставили б краще кілька хрестів з вигаданими прізвищами та званнями, і годі! Так ви могли б похвалитися навіть генерал-лейтенантом.

Оскар шокований.

— Що ви, пане Кролю! — каже він з лагідним докором. — Це ж була б підробка. А може, навіть наруга над мертвими…

— Наруга була б лише тоді, якби ви з мертвого майора зробили, скажімо, капітана, — зауважую я. — А коли б ви на якийсь там день підвищили солдата до генерала, нічого страшного не було б.

— Або поставили б хрести на порожніх могилах, — додає Георг. — Тоді про наругу не могло б бути й мови.

— Однаково це була б підробка, і її могли б виявити, — заперечує Оскар. — Скажімо, ляпнули б щось грабарі. Що тоді? Та й до ^того ж — підроблений генерал? — Він аж здригається. — Його величність, безперечно, знав усіх своїх генералів.

Ми не уточнюємо цього питання. Оскар також.

— І знаєте, що було найсмішніше? — питає він.

Ми мовчимо. Його запитання явно риторичне й не потребує відповіді.

— За день до відвідин стало відомо, що його величність узагалі не приїде. А ми посадили ціле море примул і нарцисів.

— А покійників ви повернули назад один одному? — питає Георг.

— Це була б надто велика морока. Та й у паперах уже все було поміняне. І родичам послали повідомлення про те, що покійників перенесено. Таке траплялося часто. Попаде кладовище в зону вогню, і починай усе спочатку. Лише комендант, що виміняв за горілку полковника, не тямився з люті. Він навіть пробував удертися до мене зі своїм шофером, щоб забрати назад ящики з горілкою. Але я їх добре сховав. У порожній могилі.— Оскар позіхає.— Так, гарні були часи! Я тоді мав під рукою кілька тисяч могил. А сьогодні,— він витягає з кишені папірець, — два надгробки з мармуровими плитами, і це, на жаль, усе, пане Кролю.

Смеркає. Я йду парком божевільні. Ізабелла сьогодні вперше після довгої перерви слухала відправу. Я шукаю її, але ніяк не можу знайти. Натомість зустрічаю Бодендіка. Від нього пахне ладаном і тютюном.

— Ви хто сьогодні? — питав він. — Атеїст, буддист, скептик чи, може, вже стоїте на шляху до бога?

— Кожен завжди стоїть на шляху до бога, — відповідаю я. Мені набридли ці словесні сутички. — Все залежить від того, як його розуміти.

— Браво, — каже Бодендік. — Між іншим, вас шукає Верніке. Чому, власне, ви так завзято опираєтесь такому простому почуттю, як віра?

— Тому, що на небі радіші одному скептикові, що опирається вірі, ніж дев'яноста дев'ятьом вікаріям, які з дитинства співають осанну, — відповідаю я.

Бодендік посміхається. Я не хочу сперечатися з ним, бо пам’ятаю його подвиги в кущах за церквою.

— Коли я побачу вас на сповіді? — питає він.

— Як тих двох грішників, спійманих за Маріїнською церквою?