Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ну, це зовсім не те! Ліберманові не вистачає справжнього метафізичного чуття до одвічної правди мудрих слів: «Умри і відродись».

Ми з Георгом збентежено перезираємося. Може, Плаксивий Оскар поет, із якого нічого не вийшло?

— І давно це у вас? — питаю я. — Оце «умри і відродись»?

— Та так собі. Принаймні підсвідомо вже давно. А хіба у вас, панове, немає такого чуття?

— У нас воно з’являється лише інколи, — відповідаю я. — Здебільшого перед тим, як сідаємо їсти.

— Якось нам оголосили, що приїде його величність, — мрійливо згадує Оскар. — Боже, який зчинився переполох! На щастя, поблизу було ще двоє кладовищ, і ми змогли в них дещо позичити.

— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квітки?

— Та з квітками й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.

— Трупів?

— Авжеж, трупів! Певна річ, не самих трупів, а того, чим вони колись були. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів також, а от із вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав ситу гуску на додачу — такою ганьбою здавалося моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.

Георг затуляє обличчя рукою.

— Мені навіть тепер страшно подумати, що то була б за ганьба.

Оскар киває головою і запалює тонку сигару.

— Усе це ще дрібниці у порівнянні зі становищем коменданта третього кладовища, — неквапливо веде він далі.— Там узагалі не було нічого путнього. Лейтенантів, звичайно, безліч, але хоч би один майор! Комендант був у розпачі. Я ж мав багатий вибір і врешті поміняв одного з майорів, отриманих за підполковника, на двох капітанів і одного кадрового фельдфебеля, звичайно, більше з люб’язності. Капітанів я мав і своїх досить, лише кадрові фельдфебелі траплялися рідко. Ви ж знаєте, ці свині завжди тримаються якнайдалі від передової і майже ніколи не йдуть під кулі, тому вони й ставляться до солдатів, як шкуродери… Отже, я взяв собі цих трьох, щоб зробити ласку своєму колезі, до того ж мені було приємно мати кадрового бовдура, який уже не міг горлати на своїх підлеглих.

— А генерала у вас не було? — питаю я.

Оскар махає рукою.

— Де там! Убитий генерал — така сама дивина, як… — він шукає порівняння. — Ви збираєте жуків?

— Ні,— відповідаємо ми з Георгом в один голос.

— Шкода, — зауважує Оскар. — То от, це така сама дивина, як величезний жук-рогач, Іисапив сегуиэ, або, якщо ви збираєте метеликів, — як мертва голова. Якби вбивали генералів, то хіба війни були б? Навіть мій полковник, і той не буй убитий на фронті, а помер від крововиливу. Але цей полковник… — Плаксивий Оскар раптом усміхається. Ця усмішка справляє дивне враження: річ у тому, що від частого плачу його обличчя геть укрилося зморшками і стало як у лягавого собаки, навіть таке саме сумовито-врочисте. — Бачите, третьому комендантові, звичайно, треба було мати ще й штабного офіцера. Він пропонував мені за нього що завгодно. Та в мене був повний комплект, я навіть мав кадрового бовдура, якому дав чудову могилу, на видному місці. Кінець кінцем я погодився на обмін — за тридцять шість пляшок чудової російської горілки. Правда, довелося віддати за них полковника, а не підполковника. Але ж тридцять шість пляшок! Тому, панове, я й досі більше люблю російську горілку. Але тут її, звичайно, ніде не роздобудеш.

Замість неї Оскар погоджується випити ще чарку хлібної горілки.