Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Не пускай їх до мене, Рудольфе…

— Не пущу, — обіцяю я, хоч і не знаю добре, що вона має на увазі. Та й не обов’язково знати. Вона вже заспокоїлася.

Ми поволі йдемо назад. Ізабеллу раптово охоплює втома. До нас підходить сестра у черевиках на низьких підборах.

— Вам треба йти їсти, мадемуазель.

— їсти, — проказує за нею Ізабелла. — Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?

— Щоб не померти.

— І знов ти брешеш, — каже вона втомлено, наче безнадійно тупій дитині.

— Цього разу не брешу. Це правда.

— Он як? А камені теж їдять?

— Хіба вони живі?

— Звичайно. Найживіші з усього. Такі живучі, що стали вічними. Ти хіба не знаєш, що таке кристал?

— Знаю тільки те, що розповідали на уроках фізики. Але то, мабуть, брехня.

— Чистий екстаз, — шепоче Ізабелла. — Не те, що он там. — Вона показує назад на грядки.

Сестра бере її за руку.

— Де ваш брилик, мадемуазель? — питає вона через кілька кроків і оглядається. — Почекайте, я принесу його.

Вона підходить до грядки, щоб виловити з квіток брилика. Скориставшися з цього, Ізабелла швидко вертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.

— Не залишай мене, Рудольфе! — шепоче вона.

— Я не залишаю тебе.

— І побудь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.

— Я не йду, Ізабелло.