Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Один за одним. — Ізабелла дивиться на мене трохи зневажливо. — Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

— І сам не знаю. Я хотів би, щоб було інакше.

Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан,

одним стрибком вискакує на стежку й рішуче обтрушує сукню. Потім закочує її і дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.

— Що сталося? — злякано питаю я.

Вона показує на грядку:

— Гадюки.

Я оглядаю квітки.

— Там нема ніяких гадюк, Ізабелло.

— Є! Он! — Вона показує на тюльпан. — Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я зразу відчула.

— Вони нічого не хочуть. Це квітки, — пояснюю я, нічого не розуміючи.

— Вони торкалися мене! — Ізабелла здригається від огиди й не зводить погляду з тюльпанів.

Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.

— Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.

Ізабелла важко дихає.

— Не пускай їх до мене! Розтопчи їх, РудольфеІ

— їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.

Ізабелла прихиляється до мене. Я раптом перестаю бути для неї Рольфом. Вона притуляється обличчям до мого плеча. їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і маю це знати.

— А ти певен? — питає вона, і я чую, як б’ється біля моєї руки її серце.

— Цілком певен. Вони зникли. Як челядь у неділю.