Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Непогана порада, — трохи подумавши, каже Вільке. — А туди не треба смокінга?

— Який там смокінг?

Вільке хитає головою.

— Однаково нічого не вийде. Там година коштуватиме мені більше, ніж я зароблю за цілу ніч. Але я можу піти до якоїсь пивниці.— Вільке вдячно дивиться на мене. Потім додає: — Запишіть адресу Вернера.

Я записую. Дивно, думаю, за сьогодніщній вечір уже друга людина слухається моєї поради, тільки собі я нічого не можу порадити.

— Смішно, що ви так боїтесь духів, — кажу я. — Ви ж поміркований вільнодумець.

— Тільки вдень. А вночі ні. Хто вночі буває вільнодумцем?

Я показую вниз на комірчину Курта Баха. Вільке махає рукою.

— Добре бути вільнодумцем, коли ти ще молодий. А в мої роки, з паховою грижею і закритою формою сухот…

— То верніться до церкви. Вона любить покаянних грішників.

Вільке стискає плечима.

— Де ж тоді була б моя самоповага?

Я сміюся.

— А вночі її у вас немає, еге ж?

— А в кого вночі вона є? Може, у вас?

— Ні. Хіба що тільки в нічних сторожів. Або в пекарів, що печуть уночі хліб. А вам обов’язково потрібна самоповага?

— Звичайно. Адже я людина. Тільки в тварин і в самогубців її немає. Уже від самого цього розладу моторошно стає. І все-таки я піду сьогодні вночі до пивниці «Квітка». Пиво там чудове.

Я повертаюся назад темним подвір’ям. Перед обеліском щось мріє. Це Лізин букет. Вона поклала його сюди, коли йшла до «Червоного млина». Якусь мить я нерішуче стою біля квіток, потім забираю їх. Страшно навіть подумати, що Кнопф може споганити букет. Я несу його до себе в кімнату і ставлю в теракотову вазу, яку беру з контори. Квітки відразу заполонюють усю кімнату. І ось я сиджу з брунатними, жовтими й білими хризантемами, які пахнуть землею і кладовищем, ніби мене поховано. Та хіба й справді я не поховав чогось?

Десь близько півночі я вже не витримую цього запаху. Побачивши, що Вільке пішов до пивниці, щоб пересидіти там відьомську пору, я беру букет і йду до нього в майстерню. Боягузливий трунар залишив двері відчинені й не вимкнув світла, щоб не страшно було повертатися назад. На труні велетня стоїть пляшка з пивом. Я випиваю пиво, ставлю пляшку й кухоль на підвіконня і відчиняю вікно, щоб скидалося на те, ніби якомусь духові захотілося пити. Потім розкидаю хризантеми від вікна до незакінченої труни банкіра Вернера, а на додачу кладу ще й жменю нічого не вартих банкнот по тисячі марок. Хай Вільке думає собі що хоче. А що труна для Вернера не буде через це докінчена, не велике горе, — банкір, користуючись інфляцією, пограбував у десятків дрібних домовласників їхнє убоге майно.

XX